Ніл Ґейман: Кораліна

Наступного дня дощ більше не вертався, але густий білий туман зліг на будинок.

— Піду я прогуляюсь! — заявила Кораліна.

— Не заходь далеко! — застерегла мама. — І закутайся в щось тепле.

Кораліна надягла своє блакитне пальтечко з каптуром, закутала шию червоним шарфом, а на ноги нацупила жовті гумові чоботи.

Надвір!

Міс Примула саме вигулювала своїх псів.

— Привіт, Кароліно! — обізвалася міс Примула. — Бридка погода.

— Еге ж, — відгукнулася Кораліна.

— Я грала колись Порцію! — похвалилася міс Примула. — Міс Форсібілла розводиться про свою Офелію, але люди йшли в театр побачити мою Порцію. Коли ми виступали на кону.

Міс Примула утеплилася цілою купою пуловерів та жакетів, тож мала вигляд іще малішої-круглішої, ніж будь-коли. Схожа була на яйце — велике, волохате. А ще вона нап’яла товсті окуляри, й очі її видавалися величезними.

— Мені до гримерної посилали квіти — а таки посилали! — сказала вона.

— Хто посилав? — зацікавилася Кораліна.

Міс Примула обачливо роззирнулася надовкола: спочатку через ліве плече, потім через праве, вдивляючись у туман так пильно, мов там хтось міг підслуховувати.

— Чоловіки! — прошепотіла вона. Тоді притягла до себе псів у позицію «Поруч!» і поколивала назад до будинку.

А Кораліна продовжила свою прогулянку.

Вона вже обійшла три чверті будинку, коли побачила міс Форсібіллу, що стовбичила біля дверей помешкання, яке ділила з міс Примулою.

— Кароліно, ти не бачила міс Примули?

Кораліна сказала старенькій, що таки бачила міс Примулу: та вигулювала псів.

— Я так сподіваюся, що вона не заблукає, а то ще, чого доброго, її опояше лишай! — вирекла міс Форсібілла. — Треба бути справжнім дослідником, щоб знайти шлях серед цього туманища!

— А я дослідниця! — запевнила Кораліна.

— Авжеж, ти дослідниця, любко моя! — похвалила міс Форсібілла. — Тільки ж не загубися!

Кораліна продовжила свій похід через сад, крізь ту сіру імлу. І вона весь час тримала будинок у полі зору.

Десять хвилин прогулянки — і вона знов опинилася на тому самому місці, звідки вирушала.

Мокрі коси звисали їй на очі, обличчя було вологе на дотик.

— Егей! Кароліно! — закричав схибнутий дідуган із горища.

— Ой, привіт! — обізвалася Кораліна.

Вона ледь розрізняла постать старого в тумані.

Сусіда почав спускатися до неї: по східцях, що з того боку будинку вели повз Коралінині парадні двері до дверей його квартири. Кораліна чекала біля підніжжя східців.

— Мишам туман не до вподоби, — повідомив стариган. — Від нього у них обвисають бачки!

— Та й мені він не дуже до вподоби, — призналася Кораліна.

Старий нахилився, та так близько, що кінчиком свого вуса лоскотнув Кораліні вухо.

— Миші посилають тобі засторогу! — прошепотів він.

Кораліна вже й не знала, що на це сказати.

— І засторога та ось така: «Не ходи у ті двері!» — Тут він затнувся. — Це щось означає для тебе?

— Ні, нічого! — призналася Кораліна.

Старий стенув плечима.

— Кумедні вони, ті миші. Все вони переплутують. Знаєш, вони й ім’я твоє плутають. Постійно називають тебе «Кораліною». Жодного разу не сказали: «Кароліна»!

Він узяв пляшку молока з найнижчої сходинки й рушив нагору, до свого горища.

Кораліна вернулася в помешкання. Мама працювала у своєму кабінеті. Тут панував дух квітів.

— Що мені робити? — знов завела своєї Кораліна.

— А коли тобі знову в школу? — поцікавилася мама.

— Аж на тому тижні! — зітхнула Кораліна.

— Гмм, — видала мама. — Чи не доведеться одягнути тебе в нове шкільне вбрання? Нагадай мені, люба, а то я ще забуду! — І ну знову виклацувати всячину на комп’ютерному екрані.

— І що ж мені робити? — невгавала Кораліна.

— Намалюй що-небудь! — І мама вручила доньці аркуш паперу й кулькову ручку.

Дівчинка спробувала намалювати туман. Десять хвилин малювала і видала чистий аркуш із заголовком

трохи вихлявими літерами. Пирхнула й передала «малюнок» мамі.

— Мм. Вельми модерно, люба! — похвалила Кораліну мама.

Тоді Кораліна проникла до вітальні й сіпнула старі двері в протилежному кутку. Вони знову були замикані! Певне, мама пішла й знову їх замкнула? Дівчинка здвигнула плечима.