Дмитрий Белый - Козацький оберіг

— Ти диви, чимало встигли хлопці побудувати, доки ми до Кракова їздили! — здивовано вимовив Голота, дивлячись на могутні укріплення. — Ось тут ми і зводимо свою Січ Запорізьку Низову — столицю для вільного лицарства. — З гордістю додав Голота, помітивши, як Данько захоплено дивиться на таку небачену кількість козаків.

Чайка пристала до невеличкої дерев’яної пристані, біля якої вже стояло декілька чайок. На пристані стукали сокири й кипіла у вогнищах смола — козаки будували нові кораблі.

Данько разом з іншими козаками спустився з чайки і ступив на берег. Новоприбулих відразу оточили інші козаки, залунали жарти й веселі привітання.

— Даньку, братику! Живий! — почув хлопець знайомий голос. — Чиїсь руки схопили його в міцні обійми.

— Пане Жило! — Ледь перевів подих Данько.

— Тю, та який я тобі пан, ми ж з тобою брати! — засміявся Жила.

— А де кобзар Будник і батько? — запитав Данько, озираючись навкруги.

— Пішли, я тебе до них зараз проведу, — сказав козак, — хто ж міг подумати, що ти отаким чином до нас повернешся? Батько твій кузнями козацькими завідує — вони зараз кулі відливають та шаблі кують. Такі в нього кулі дивні — жодна ціль не минає! А шаблі які! На льоту пір’їну розрубати може! А що це за пакунок у тебе за спиною?

— Та так, — трохи зніяковів Данько, поправляючи за спиною Меч Зберігачів, — один майстер карпатський подарував.

Данько ледь встигав за Жилою, бо постійно крутив головою, розглядаючи гармати на валах, високі стіни, козаків, які вправлялися в шабельному бою, кашоварів, які поралися біля великих казанів із киплячим кулешем. Десь почулися постріли, Данько напружився.

— Це ще не війна, — засміявся козак Жила, — то козак Пугач молодих козаків до мушкетного бою привчає.

Далі, за стінами, знаходився широкий майдан, навколо якого височіли довгі, щойно побудовані дерев’яні курені. Вони проминули їх та підійшли до майстерень, звідки долітали дзвінкі удари молотів по ковадлах. Майстер Богдан працював на вулиці, стоячи перед ковадлом. У руках він тримав щойно виготовлену шаблю. Побачивши Данька, він так і застиг на місці, не вірячи своїм очам. Данько, ледь стримуючи бажання кинутися батькові на шию, зупинився і промовив:

— Тату, я повернувся…

Майстер Богдан обняв сина й тихо сказав:

— З поверненням, синку. Скоро ми всі будемо разом. Я знайшов свою дружину і твою мати, вона залишилася живою, чекає нас у Каневі…

Під вечір майстер Богдан, Данько й Голота вийшли до скелястого берега Хортиці. Невдовзі хлопець з радістю побачив кобзаря Будника, який наближався до них у супроводі козака Жили.

— Ну ось ми й зібралися знову разом, щоб допомогти Данькові завершити створення Оберега, — промовив майстер Богдан, коли хлопець радісно й поштиво привітався з кобзарем.

— Сьогодні військова рада була, — сказав Голота, — гетьман Байда наказав бути напоготові, бо вже степами до нас наближається кримський хан з Ордою, а Дніпром підіймаються турецькі галери з яничарами. Тому не варто гаяти часу. Якщо завтра вони зможуть Січ оточити, тоді з острова не легко буде вибратися.

— А ви що на це скажете, пане кобзарю? — звернувся до Будника майстер Богдан.

Кобзар трохи помовчав і промовив:

— Чую я, що велика ворожа сила нашу Січ знищити збирається. Переказали мені надійні люди, що магістр Луціус зі своїми чорними рицарями об’єднався з Чалма-беком і сюди суне. На кожного оборонця Хортиці по двадцять нападників буде. Якщо вдасться їм Січ зруйнувати, надовго козацтво занепаде й не залишиться оборонців для нашого краю.

— Тоді так, браття, — рішуче сказав майстер Богдан, — сьогодні ввечері Данькові потрібно з Хортиці вибиратися. З ним поїдемо ми з Голотою. Ви, пане Буднику й Жило, залишайтеся на Хортиці, допоможіть братчикам ординців відбити. Ми, як тільки справу зробимо, відразу на Січ повернемося. Там, біля Змієвої печери, є човен.

— Нехай удача вас не покидає, — тихо промовив кобзар.

Данько, козак Голота й майстер Богдан відпочили в таборі, а ввечері відправилися до човна. Вони спустилися між двома скелями до води. Неподалік зяяв чорний отвір — вхід до Змієвої печери. Данько злякано озирався, очікуючи, що зараз із неї виповзе велика змія. «Живуть тут на дніпровських островах величезні змії — полози, або жовтобрюхи. Такі можуть і вола задушити своїми кільцями, не те що людину, — згадалися Даньку слова лоцмана Карпа, — тому запам’ятай, як, не дай Боже, доведеться тобі із таким полозом зустрітися, ніколи не дивися йому в очі. Заворожить тебе своїм крижаним поглядом — і ногами не поворухнеш, щоб утекти».