Дмитрий Белый - Козацький оберіг

Данько почув пронизливий зойк Тимоша й озирнувся — прямо на нього стежкою, трощачи комиш, неслося величезне чорно-зелене створіння, з пащі якого стирчали довгі білі ікла. Щоб вискочити з комишу, залишалося декілька кроків. Данько проминув їх у два стрибки, пронизливе ревіння немов підштовхувало його в спину. Інший помчав би далі степом, але недаремно Данька підмовляли на козакування. Малий добре розумів, що за мить потвора наздожене його. Тож, вихопивши кинджал, який завжди носив з собою, він рішуче розвернувся, виставивши лезо поперед себе.

Хижак летів прямо на нього, і грудки землі відлітали врізнобіч від його ратиць, а ікла були спрямовані в груди малого.

Данько відчув, що його ноги тремтять, він ледь подолав бажання заплющити очі й тицьнув вперед лезом кинджалу.

Несподівано щось довгою тінню майнуло в повітрі. Почувся глухий удар, і тварюка, наскрізь пронизана довгим ратищем, покотилася в зелені хащі.

М’язи, що хвилину тому закам’яніли від нервового напруження, почали обм’якати, хлопця починала бити пропасниця. Данько ледь перевів дихання й озирнувся в той бік, звідки прилетів несподіваний порятунок. Метрів за десять від себе він побачив вершника. Чоловік вправно сидів на схарапудженому коні. Лівою рукою міцно тримав повід, а праву, якою щойно метнув спис, поклав на руків’я пістоля. На ньому були широка полотняна сорочка та шаровари, заправлені в м’які шкіряні чоботи. На голові — низька шапка з довгим чорним шликом.

«Козак!» — відразу здогадався Данько.

За спиною вершника він побачив сагайдак зі стрілами й лук, у кобурах біля сідла стирчали довгі руків’я пістолів. Зовні чоловік мало відрізнявся від інших козаків, яких чимало вже бачив Данько.

Козак посміхнувся крізь довгі чорні вуса, на сонці блимнула срібна сережка у вусі:

— Бачиш, друже, як ми з тобою цю кабанюку здолали!

Данько трохи прийшов до тями і, щоб не губити своєї статечності, повільно вклав кинджал-чингал у піхви. Він перевів дихання й раптом згадав про свого друга.

— Там десь Тиміш загубився, — сказав Данько.

— Ну, що ж, поїхали твого Тимохвія шукати, — посміхнувся козак і протягнув руку Данькові. Той ухопився за засмаглу міцну правицю і злетів у сідло перед козаком. Вони поїхали стежкою, прислуховуючись до шелесту комишу. Невдовзі почули жалісний і переляканий голос:

— Даньку!

Козак спрямував свого коня крізь очерет, туди, звідки доносився голос. Невдовзі вони побачили голову Тиміша, що стирчала з багнюки.

Хлопець незграбно плескав руками, намагаючись вибратись із муловини поблизу берега річки, густо покритої зеленою ряскою.

— О, Тиміш! — радісно вигукнув Данько, побачивши свого товариша, хоча і в такому потопаючому стані, але живим і неушкодженим.

— Так ти що, з чортами товаришуєш, козаче? — весело зареготав козак.

Тиміш, до маківки вкритий зеленою ряскою та річковим намулом, дійсно здавався маленьким чортом. Він безпомічно бив навколо себе коротенькими ручками, здіймаючи бризки темно-зеленого мулу.

— Не верещи, Тимохвію, зараз ми тебе порятуємо, — посміхаючись, промовив козак, відчепив від сідла складений колами аркан і, справно розкрутивши його, кинув петлю перед Тимішем. Хлопець одягнув мотузку на себе, закріпив її під пахвами. Данько не зміг втриматися від сміху, коли Тиміш вилетів з багнюки, немов велетенський окунь, висмикнутий могутньою рукою.

— Ну йди, хлопче, ополоснись у річці, щоб замкову сторожу не перелякати, а то і справді в тобі чорта побачать, — наказав йому козак.

Малий на мить застиг, скидаючи з себе аркан, і набурмосено пробубонів:

— Та не чортяка я, це мене комишаний чорт у багнюку жбурнув, — і побіг до річкового плеса змивати з себе багнюку.

Сонце вже піднялося, і почалася звична спека. Вартові біля розчиненої брами із здивуванням вгледіли вершника, який їхав, тримаючи поперед себе на сідлі двох хлопців. Діти гордо сиділи в сідлі. Тиміш радісно вчепився в повіддя обома руками, а Данько статечно тримав довгий спис, яким щойно був убитий дикий вепр.

— Егей, вояки, нехай хтось піде кабанюку біля плеса забере, — весело гукнув вартовим козак, — там такого вепра ваші малюки вполювали!

Один стражник здивовано вигукнув, упізнавши козака:

— Отаке! Де тебе стільки років носило, буйна голово!

Козак тільки посміхнувся крізь довгі вуса.

— А хто це? — запитав молодий стражник.

— Та це ж козак Голота! — здивовано промовив старий латник, проводжаючи поглядом міцну поставу козака.