Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

Володарка зустріла козаків у кам’яній палаті, низьку стелю якої підпирала єдина «пузата» колона в самому центрі квадратового приміщення. Підлогу встеляли товсті килими. Крізь невеликі віконця ледь пробивалося тьмяне світло, якому «допомагали» два смолоскипи на триногах, обабіч підвищення під колоною, де стояло велике золочене крісло. Трохи нижче, на невеликому, також золоченому ослінчику сиділа володарка. За її спиною стояли двоє нукерів у білих каптанах із алебардами у руках, а попереду, трохи збоку — вже знайомий Мстиславові боярин. Інші придворні розташувалися у напівтемряві на лавах попід стінами. Біля вхідних дверей застигли ще двоє вартових.

Суя була вбрана у гаптовану сріблом синю сукню й таку саму шапочку, з якої на скроні спускалися низки перлів. Руки прикрашали численні каблучки та браслети, а груди — намисто, також перлове. Жінка виявилася старшою, ніж уявлялося характерникам — її обличчя було помережене зморшками, а на повіки вже напливали старечі складки. Проте очі у нерівному світлі смолоскипів спалахували відблисками жорстокості та пихи.

Посланець попередив мандрівників про те, що за місцевим етикетом, вони не можуть говорити першими. Тож характерники вклонились і мовчки стали біля дверей.

— Підійдіть, — витримавши паузу, наказала Суя різким голосом. — Звідки ви?

— З Аланиїди, ясна володарко, — відповів Іван, наближаючись до неї. Олег та Мстислав повагом теж зробили кілька кроків. — Прибули до Мокселі, аби піднести Вам ось цю коштовну річ, — старший характерник, не озираючись, простягнув руку і Мстислав з готовністю вклав у неї… кинджал із Лалом — переплутав у поспіху.

Іван хотів був повернути зброю синові, але боярин мало не силоміць вирвав її в характерника. Проте побачивши, що він ухопив, вкляк у непідробному подиві, що швидко змінився на обурення.

— Ви мали намір подарувати нашій володарці зброю? — боярин високо здійняв кинджал, і по лавах прокотився сердитий перегук. — Хіба ви не знаєте, що за звичаєм Мокселі зброю дарують лише тим жінкам, чиєму чоловікові бажають смерті?! Ви жадаєте смерті нашому каганові?!

— Взяти цих зайд! — наказала Суя. — У яму. Володар вирішить, як їх стратити, коли повернеться.

Двоє вартових за спинами характерників та ті двоє, що були біля трону, кинулися до них, настовбурчивши алебарди. Уже випробуваним сьогодні прийомом Олег із розвороту вдарив ногою у підборіддя ближчого до нього нукера. Вихопив алебарду й кинув Іванові — вправнішому за нього фехтувальнику. Цієї миті залою поширився нестерпний сморід перцевого газу — Мстислав бризнув із балончика в обличчя двом вартовим, які набігали від трону. Ті зайшлися сльозами та кашлем. Іван легко вибив алебарду у ще одного вартового. Суя в нападі кашлю зігнулася на своєму ослоні, бояри — згуртувалися довкола неї. Це було безпечніше, ніж бігти на допомогу нукерам, які билися із дивними «купцями». Усі царедворці теж нестерпно чхали та заливалися сльозами.

Характерникам здавалося, що шлях до відступу вільний. Іван метнув алебарду на манер списа в останнього боєздатного вояка і пробив тому плече. Олег із Мстиславом вже були кинулися до дверей, крізь які потрапили до палати, але Іван наказав бігти у протилежний кінець зали — за колону. Там були ще одні двері, ймовірно, вони вели до внутрішніх покоїв. Майже нічого не розбираючи на шляху через сльози, вони вибігли у темні порожні сіни, а звідти, мало не навпомацки, вузьким довгим коридором потрапили у якусь холодну комірчину без вікон.

— Тату, чому сюди? — ще не відсапавшись, прошепотів Мстислав до Івана, коли вони, причинивши за собою рипучі двері, причаїлися у цьому непевному сховку.

— Бо в парадних палатах повно варти, — Іван рукавом витер сльози, які ще рясно текли з очей. — Та й через двір нам ніяк не прорватися. А ти таки порушив заборону не брати з собою ніяких засобів із нашого часу!

— Та то волоцюга Ден…

— Тихо, — підняв палець Олег. — Чуєте?

Десь унизу пролунали стрімкі кроки кількох чоловіків, які голосно перемовлялися між собою. Крізь щілини підлоги до комірчини на мить зазирнуло світло смолоскипів. Цього було досить, аби характерники побачили, що у дальньому кутку стоїть драбина, верхній кінець якої впирається у відкриту ляду. Звуки стихли. Іван мовчки вказав на драбину. Олег здерся на горище і звідти прошепотів побратимам, щоб рушали за ним. Він навпомацки подав руку Іванові. Мстислав, приєднавшись до них, одним рухом підняв за собою драбину й нечутно зачинив ляду.