Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

Козаки відмовилися від учорашньої холодної каші, запропонованої їм на сніданок, і вирушили до Відьминого пагорба. Довкола резиденції Невса відчувалося якесь пожвавлення. Тут і там стояли невеликі гурти чоловіків, про щось притишено перемовляючись. Проходили наряди варти в однакових довгих каптанах та малахаях. Жінки намагалися закликати з вулиці додому малечу, а нечисленні продавці-рознощики квапилися збути свій товар — пиріжки та бублики — і теж поспішали по домівках. Ближче до вхідної башти натовп щільнішав. Ось перекинутим через рів ланцюговим мостом, що вів до брами, пройшли дорого вдягнуті товсті люди у високих, немов відра, хутряних шапках та критих парчею або оксамитом шубах. Вочевидь, вони сподівалися потрапити досередини, але ворота лишалися зачиненими. Бояри ні в сих, ні в тих переминалися на вузькій смузі землі між стіною та ровом під насмішкуватими поглядами простолюду.

Дослухаючись до розмов навкруги, козаки зрозуміли, що невдоволення городян спровоковане несподіваним наказом дружини кагана, Суї. Вона зажадала, всупереч усім традиціям, щоб вільні люди поряд зі смердами відбували трудову повинність на спорудженні нового наплавного мосту. Ним от-от мав повернутися Невс. Напередодні гонець саме привіз звістку про його швидке прибуття. Володарка також вимагала, щоб бояри зібрали Невсові бакшиш-подарунок — гроші, хутра, коштовності. Натовп ремствував на нечувані раніше побори й тягла.

На трьох чисто вбраних чоловіків перехожі поглядали з підозрою. Проте моксельці були занадто заклопотані своїми справами, аби зараз присікуватися до чужинців. Звідкись, з-під самісінької брами, пролунав заклик, щоби Суя з’явилася на ганку свого терема й пояснила, за яким правом віддала такий наказ. Вимогу враз підхопив натовп. У ворота полетіли каміння та грудки. Бояри поквапилися перейти за ріг стіни, але одна грудка таки збила боброву шапку з останнього, хто підібгавши поли залишав зону обстрілу. Шапка так і лишилася лежати у грязюці під стіною. На заборолі [45] Заборола — щити з дерева або каменю, встановлені на мурах фортеці для захисту її оборонців від пострілів ворога. вежі з’явилися лучники. Вони наставили стріли на людей унизу, але ті у запалі не звернули на те уваги. Тоді міст раптом підняли, а з вежі вдарив неприцільний залп упівсили. Скрикнули поранені, та ніхто не впав. Одна зі стріл встромилася у землю за півкроку від чобота Олега. Іван наказав усім відходити.

Раптом у натовпі почав кричати якийсь худий чоловік у лахмітті, вказуючи на гай оддалік. Він аж заходився лементом, дряпаючи собі груди, впав горілиць у багнюку, на губах виступала піна. Спочатку було складно зрозуміти, чого вимагає чолов’яга. Але Мстиславові таки вдалося розібрати, що юродивий закликає послати когось із городян в осиковий гай до віщуна, аби він відповів, чи припаде до вподоби Чорнобогові наказ Суї.

— Здається, на сцені з’являється наш шаман, — зауважив Олег.

У натовпі тим часом спалахнула суперечка. Бояри повернулися на вигін перед ровом, намагаючись перебрати ініціативу у формуванні делегації до віщуна на себе. Юродивий раптово припинив свою істерику й тихцем прослизнув у напрямку слободи. Олег поглядом показав побратимам, що простежить за ним.

Не доходячи до слобідських воріт, юродивий шугнув у кущі і ледь помітною стежиною подався вниз, до берега. Олег обережно скрадався за ним, орієнтуючись на шарудіння верболозу. Раптом звуки ходи стихли. Характерник миттєво вкляк, дослухаючись. Почулася розмова. Спочатку — знайома скоромовка юродивого:

— Прийдуть, вже йдуть вони до твоєї хижі, щедрий мій віщуне!

Тоді низький розважливий голос:

— Добре попрацював, блаженний. Тримай, ти ще, можливо, знадобишся мені. Коли ж я отримаю те, на що сподіваюся, мені вже ніхто не буде потрібний… — він різко увірвав себе, ніби шкодуючи, що сказав зайве.

Олег споглядав цю здибанку з невисокого обриву. Чоловіки розмовляли внизу, біля самої води. Почувалися вони тут у цілковитій безпеці, бо геть не крилися. За мить юродивий, брязнувши грішми у кишені, рушив униз течією, а його співрозмовник — високий, темний на виду та худий чоловік — у протилежному напрямку, до гаю, що виднівся оддалік. У руці шаман тримав важку, загострену з обох кінців, патерицю. Час від часу він озирався, відкидаючи довгі сиві пасма з чола, але коли стежина вийшла на відкриту рівну місцину, впевнено попрямував розмашистим кроком, дивлячись тепер лише перед собою. Олег, поза тим, слідкувати за ним не наважився. Понад берегом характерник бігцем рушив до гаю. Зо три рази він визирав з-за обриву — переконатися, що шаман нікуди не звернув зі свого шляху. Діставшись узлісся, Олег пірнув у гай, сподіваючись пропустити шамана поперед себе, а тоді піти за ним назирці до хижі. В очікуванні парубок причаївся за товстою осикою. Але чаклун раптом зупинився, сторожко дослухаючись до чогось, а тоді притьмом сховався у ліщиновому підліску. До Олега долинув кінський тупіт, що наближався з боку Кремляді.