Корнелия Функе - Володар драконів

Бен побачив, як маленький чоловічок злякано підвів голову. Очі у нього були червоні, обличчя біле, як сніг, а ніс довгий і гострий. Професор Швертлінг розреготався. Він реготав так голосно, що кури заметушилися у своїх клітках, а мавпа клацнула зубами від страху.

— Візенгрунде, ви просто диво! — вигукнув він. — Гомункулус! Знаєте що? Мені б дуже хотілося почути, яке божевільне пояснення ви дасте цим таємничим слідам на березі моря. Ходімо подивимося разом, якщо ви не проти, гаразд?

— Взагалі-то я хотів повернутися до печери з василіском — мені тут трапилась одна така, — професор Візенгрунд глянув наостанок на бранців. — Я там виявив кілька дуже цікавих ієрогліфів. Але кілька хвилин у мене, звичайно, знайдеться. А скажіть-но, Швертлінгу, чи відпустите ви цих двох істот на свободу, якщо я розтлумачу вам сліди?

Професор Швертлінг знову розреготався:

— Знову ці ваші жарти! Відколи це здобич відпускають на свободу?

— Справді, відколи? — пробурмотів професор Візенгрунд. Потім, зітхнувши, повернувся і рушив за своїм товстим колегою, який був нижчий за нього на цілу голову. Бен подивився їм услід. Якщо вже цей Візенгрунд зрозумів, що Сірчана шкурка — кобольд, то він, напевно, так само розпізнає сліди дракона. Отже, пора їм із Сірчаною шкуркою повертатися до Лунга.

Бен заклопотано озирнувся. Біля кліток все ще стояло кілька людей. Бен присів на пісок поблизу великої пальми і став чекати. Минула ціла вічність, поки всі нарешті розійшлися у своїх справах, і площа зовсім спорожніла. Бен схопився і підбіг до клітки Сірчаної шкурки. Про всяк випадок ще раз обережно озирнувся. Тільки худа кішка ковзнула повз нього. Чоловічок у клітці вже знову сидів, закривши обличчя руками.

— Сірчана шкурко! — зашепотів Бен. — Сірчана шкурко, це я!

Маленька кобольдиха здригнулася від несподіванки.

— Нарешті! — пхикнула вона. — Я вже гадала, що ти прийдеш лише тоді, коли ці смердючі мухомори опудало з мене зроблять.

— Ну-ну, заспокойся, — Бен вивчав замок на дверцятах. — Я вже давно тут, але що я міг вдіяти, поки всі вони тут стояли і сперечалися до хрипоти, мавпа ти чи ні.

— Один мене впізнав, — прошепотіла Сірчана шкурка крізь ґрати. — Це мені не подобається.

— А ти справді з Шотландії? — запитав Бен.

— Тебе це не стосується, — Сірчана шкурка з недовірою подивилася на нього. — Ну то як? Ти зможеш це відкрити?

Бен знизав плечима:

— Не знаю. Схоже, це не так просто, — він дістав із кишені складаний ножик і вставив кінчик леза в замок.

— Швидше, — прошепотіла Сірчана шкурка, тривожно озираючись. Між наметами поки нікого не було.

— Вони всі біля моря, розглядають сліди Лунга, які ти не встигла замести, — пробурмотів Бен. — Чорт забирай, яка ж тільки вперта штука.

— Вибачте, — пролунав раптом боязкий голос у нього за спиною. — Якщо ви мене випустите, то я вам зможу допомогти.

Бен із Сірчаною шкуркою здивовано озирнулися. Гомункулус підійшов до ґрат своєї клітки і посміхнувся їм.

— У моїй клітці замок зовсім легкий, наскільки я можу судити, — сказав він. — Вони, мабуть, вирішили, що з огляду на мої розміри простого замка достатньо.

Бен глянув на замок і кивнув.

— І правда, — сказав він. — Цей відчинити — раз плюнути, — він вже вставляв свій ножик у замок, коли Сірчана шкурка крізь ґрати схопила його за рукав.

— Гей, зачекай, не поспішай! — засичала вона. — Адже ми навіть не знаємо, хто він такий.

— Дурниці! — Бен з усмішкою похитав головою. Він одним рухом відчинив замок, відкрив дверцята клітки і витягнув чоловічка.

— Уклінно дякую! — сказав малюк, кланяючись хлопчикові. — Підніміть мене, будь ласка, щоб я міг дістати до вашого замка. Зараз подивимось, що я можу зробити для цього буркотливого кобольда.

Сірчана шкурка похмуро глянула на нього.

— Як тебе звуть? — із цікавістю запитав Бен.

— Мухоніжка, — відповів чоловічок. Він просунув тонкі пальчики у замкову щілину і прикрив очі.

— Мухоніжка! — буркнула Сірчана Шкурка. — І справді, відповідне ім’я.

— Тихіше, будь ласка, — сказав Мухоніжка, не відкриваючи очей. — Я знаю, всі кобольди люблять поговорити, але зараз, повірте, не час.

Сірчана шкурка стиснула губи. Бен озирнувся. Він почув голоси — вони лунали здалеку, але, схоже, наближалися.

— Швидше, Мухоніжко! — гукнув він до гомункулуса. — Сюди йдуть!

— Майже готово, — відповів Мухоніжка. Замок клацнув. Чоловічок із задоволеною посмішкою витягнув пальці з замка. Бен підхопив його на плече і відкрив Сірчаній шкурці дверцята. Вона з бурчанням зіскочила на м’який пісок.