Корнелия Функе - Володар драконів

Коли Бен прокрався в табір, біля наметів майже нікого не було. Всі були в цей час біля руїн, розкопуючи під спекотливим сонцем стародавні стіни, засипані піском, і мріючи про запечатані гробниці, в яких покояться мумії. Бен заздрісно задивився на гурт чоловіків за наметами, на затягнутих канатами розкопах. До чого ж цікаво, мабуть, спускатися старезними сходами, з яких археологи зішкрібали пісок пустелі.

Шум збуджених голосів вивів Бена з задуми. Він обережно пішов на звук, прослизаючи вузькими проходами крізь намети, аж поки опинився раптом на майдані. Чоловіки у довгому розвіяному вбранні, а дехто в тюрбанах, з’юрмилися навколо чогось, що стояло посеред площі, у затінку великої фінікової пальми. Деякі з них сплескували руками, інші, здавалося, повністю позбулися дару мови. Бен пропхався крізь натовп, побачив нарешті те, що їх усіх так схвилювало. Під пальмою стояли клітки, великі і маленькі. В одних були кури, з іншої дивилася нещасними очима мавпа. А в найбільшій сиділа Сірчана шкурка. Вона повернулася спиною до людей, які витріщалися на неї, але Бен миттю її впізнав.

Люди навколо розмовляли один з одним різними мовами — англійською, французькою, але Бену все ж таки вдалося розтлумачити кілька слів.

— Я вважаю, що це — мутація мавпи, — говорив чолов’яга з товстим носом і подвійним підборіддям. — Без сумніву.

— А я все ж таки маю сумніви щодо цього, професоре Швертлінгу, — заперечив високий худий чоловік, що стояв поруч із Беном. Професор Швертлінг застогнав і звів очі до неба:

— Я вас прошу, Візенгрунде, не морочте мені голову цими вашими казковими істотами.

Професор Візенгрунд сумно посміхнувся.

— Дорогий колего, ваша здобич, — сказав він м’яко, — це кобольд. Плямистий лісовий кобольд, якщо бути точним. І це дуже дивно, оскільки цей вид зустрічається здебільшого на півночі Шотландії.

Бен здивовано витріщився на нього. Звідки він може знати? Сірчана шкурка, очевидно, теж прислухалася до розмови — Бен помітив, як вона нашорошила вуха. Але професор Швертлінг лише глузливо похитав головою.

— Чи не соромно вам весь час робити з себе блазня, Візенгрунде? — запитав він. — Ви ж учений, профеcop археології, доктор історичних наук, фахівець зі стародавніх мов і всяке таке інше. І при цьому не соромитеся говорити такі дурниці.

— Боюся, що це не я тут роблю з себе блазня, — відповів професор Візенгрунд. — Мавпа, скажіть, будь ласка! Ви коли-небудь бачили таку мавпу?

Сірчана шкурка з люттю повернулась до обох.

— Поганки! — Засичала вона. — Мухомори смердючі!

Професор Швертлінг злякано відсахнувся:

— Боже мій, що ще за дивні звуки?

— Він лається, хіба не чуєте? — Професор Візенгрунд посміхнувся. — Називає вас всілякими грибними назвиськами. На грибах він розуміється, не сумнівайтеся! Поганки, мухомори та інша погань. Здебільшого, мабуть, це гриби, що викликають нудоту — можливо, саме так ми діємо на нього. Ну хіба не огидна ця людська зарозумілість — ловити живих істот і замикати в клітці?

Професор Швертлінг лише несхвально похитав головою і притиснув живіт ще ближче до клітки.

Бен намагався крадькома подати Сірчаній шкурці знак, але вона надто захоплено лаялася і трясла ґрати решітки, не помічаючи Бена за всіма цими велетенськими людьми.

— А це що за істота, колего? — запитав професор Швертлінг, вказуючи на клітку поруч із Сірчаною шкуркою.

Бен здивовано витріщив очі. Там сидів, закривши обличчя руками, крихітний чоловічок із кошлатим морквяно-рудим волоссям і тонкими, як спиці, ручками та ніжками. На ньому були дивні штани до колін, довгий вузький каптан із великим коміром і крихітні гостроносі чобітки.

— Що ж, ви, напевно, вважаєте, що це також мутація, — зауважив професор Візенгрунд. Його товстий колега похитав головою:

— Ні, це, судячи з усього, дуже складно влаштований механізм. Ми зараз намагаємося дізнатися, хто міг загубити його тут, у таборі. Вранці, коли його знайшли, він валявся між наметами, абсолютно промоклий. Його шарпав за одяг здоровезний крук. Ми лише поки не зрозуміли, як він вимикається, тому про всяк випадок помістили його так само в клітку.

Професор Візенгрунд кивнув і продовжував задумливо дивитися зверху вниз на маленького чоловічка. Бен теж не міг відірвати очей від дивної істоти. Тільки Сірчану шкурку цей недомірок, схоже, анітрохи не зацікавив. Вона знову повернулася до людей спиною.

— В одному ви маєте слушність, Швертлінгу, — сказав професор Візенгрунд і підійшов ближче до маленького в’язня. — Це насправді не витвір матінки-природи, як оцей кобольд поруч. Це штучна істота. Але все ж таки не механізм, як ви вважаєте, а істота з плоті і крові, створена людиною. Середньовічні алхіміки були великі майстри на такі штуки. Так, поза всяким сумнівом, — він знову відступив від клітки, — це справжнісінький гомункулус.