Корнелия Функе - Володар драконів

Маленька кобольдиха недовірливо подивилася на уламки колон. Сонце зійшло вище, і люди, мабуть, взялися до роботи. Лунг вивів Сірчану шкурку з задуми. Він позіхнув, випростався і втомлено витягнув шию.

— Я ляжу під ці дивні дерева, — сонно пробурмотів він. — Шурхіт їхнього листя напевно розповідає чудові історії, — він зітхнув і став вкладатися, але Сірчана шкурка знову потягнула його за собою.

— Ні, ні, Лунгу, тут не можна залишатися! — вигукнула вона. — Ходімо, ми напевно відшукаємо щось надійніше. Бен правий, там, серед пагорбів, має бути гарне місце. Нам треба тільки триматися подалі від людського табору, — вона потягла дракона далі, вглиб пальмового гаю. Раптом Бен схопив її за лікоть.

— Гей, постривай! — він показав назад, убік морського берега. — Ти тільки подивися!

На вологому піску було чітко видно їхні сліди, що вели крізь пересохле річкове русло і далі схилом угору.

— Чорт забирай, де тільки була моя голова? — з досадою буркнула Сірчана шкурка. Вона поспіхом видерлась нагору стовбуром пальми і зірвала довгу гілку.

— Сліди я беру на себе, — голосним шепотом сказала вона зверху. — Підшукай надійне місце для Лунга. Я вас знайду, не хвилюйтеся. Все, мерщій зникайте!

Дракон норовисто обернувся. Але Сірчана шкурка вже стрибнула до річкового русла і почала замітати сліди пальмовою гілкою.

— Ходімо, — потягнув його Бен, перекидаючи через плече обидва рюкзаки. Але дракон стояв як укопаний.

— Може, нам все-таки почекати тебе? — стурбовано гукнув він згори до Сірчаної шкурки. — А раптом сюди прийдуть люди?

— Та нічого! Їх чути здалеку, — озвалась Сірчана шкурка. — Давайте вшивайтеся звідси скоріше.

Лунг зітхнув:

— Гаразд. Тільки ти поквапся, будь ласка.

— Чесне слово кобольда! — Сірчана шкурка задоволено озирнулася. Слідів на схилі і річковому руслі вже не було видно. — Якщо вам трапляться дорогою гриби, згадайте про мене!

— Домовились! — сказав Бен і побіг слідом за драконом.

Нарешті вони знайшли притулок для Лунга. У скелястих ущелинах пагорбів, на доволі великій відстані від людського табору, вони виявили схований у заростях терну грот. Навколо входу на камені були вирізані страшні морди, а з одного боку скеля була вкрита дивними письменами. Все разом, звичайно, мало не дуже затишний вигляд. Але колюча трава довкола стояла високо, крім того, ніде в густих заростях не було видно протоптаної стежки, тому вирішили отаборитися саме тут. Судячи з усього, грот взагалі не цікавив археологів. Бен був із цього дуже радий.

— Піду подивлюсь, де там Сірчана шкурка, — сказав він, коли Лунг розташувався у прохолодній печері. — Рюкзаки залишаю тут.

— До зустрічі! — пробурмотів Лунг, вже засинаючи.

Бен розгорнув, як міг, мапу щура і поклав її на скелю, придавивши дрібними камінчиками, щоб просушити на сонці. Покінчивши із цим, він щодуху помчав назад за Сірчаною шкуркою. Дорогою він затирав сліди Лунга. Його власні, людські сліди навряд чи могли привернути увагу, але про всяк випадок він намагався ступати, де було можна, на камені і уламки стін, що повсюди стирчали з піску. Сонце стояло ще не дуже високо, але вже добряче припікало. Весь змоклий і захеканий Бен примчав до пересохлого русла. Тут під пальмами було прохолодніше. Бен став роззиратися.

Сірчаної шкурки ніде не було видно. Тоді він помчав схилом донизу, перетнув русло річки і побіг до того місця, де приземлився Лунг. Але Сірчаної шкурки так само там не було. Тільки відбиток драконового тіла досі залишався на березі. Його величезні лапи глибоко вкарбувалися в пісок, і слід від хвоста також був чітко видний. Чому Сірчана шкурка не замела усе це? Бен тривожно озирнувся. Де ж Сірчана шкурка?

Біля наметового табору сновигали люди. Під’їжджали і від’їжджали автомобілі. Серед руїн археологи розкопували гарячий пісок.

Бен пішов туди, де ніби з нізвідки виникали сліди Лунга. До цього місця Сірчана шкурка їх стерла. Бен присів навпочіпки, вдивляючись у пісок. Тут потопталися безліч ніг. Сліди лап Сірчаної шкурки були ледь помітні серед численних відбитків черевиків, які пройшли тут. Серце у Бена закалатало. Він випростався. Раптом помітив, що неподалік зупинялася машина. Відбитки черевиків вели до неї, а слідів Сірчаної шкурки більш ніде не було видно. Отже, все ясно.

— Вони її схопили, — прошепотів Бен. — Ці мерзотники її просто схопили, — сліди шин вели простісінько до наметового табору. Бен щодуху помчав туди.