Генри Олди - Пасербки восьмої заповіді

Джозеф жив у Відні вже більше року і мав намір пожити ще — скільки зможе.

Але Джозеф був кишеньковим злодієм. ЛИШЕ кишеньковим злодієм. І дуже скоро з’ясував, що кишеньковий злодій, на думку віденського „дна“, — аж ніяк не найбільш привілейована верства злодійської гільдії.

У Відні споконвіку цінувалися домушники. Саме вони вважалися тут злодійською елітою, хоча Джозеф так і не зміг зрозуміти — чому? Такий стан речей зачіпав його професійну гордість, і якось Джозеф зопалу кинув своєрідний виклик Арчибальдові Шварцу на прізвисько Грижа — визнаному авторитетові серед віденських домушників.

— А слабо гаманець зрізати, Грижо?! По особнячках, надто коли господарів дома немає, а челядь по шинках гуляє, - кожен шастати зуміє!

Хоч як дивно, Грижа не образився, не став хапатися за ніж, а тільки недобре посміхнувся в пишні прокурені вуса.

— Чого ж, приятелю? І по будинках шастати нескладно; і гамана в роззяви поцупити не бозна-яке мистецтво! Зрізав, розпатрав його за рогом, перелічив убоге дзеленькало, поплакав над долею своєю бідолашною — та й просадив усе за один вечір! Хіба не так?! В особнячку підломленому одним гаманом не обійдеться!

— В деякому гаманці добра більше, ніж у твоєму будинку! — у тон Арчибальдові заперечив Джозеф; за свій довгий язик він мав у злодійському середовищі прізвисько Джош-Мовчун. — А пальчики кишенькового злодія, друже Шварце, вони не твоя тупа відмичка!

— Отже, домовилися, — ще раз посміхнувся Грижа, допиваючи пиво. — Я гаманець зрізую, а ти будинок чистиш. Обидва без обману працюємо, на повну силу. І подивимося, хто в чужому ремеслі більше розуміє та чий видобуток цінніший. Три дні терміну.

— Будинок? — сторопів Джош-Мовчун, який не сподівався такого повороту справи. — Я?!

— Будинок, — весело підтвердив Грижа, і кожен, хто добре знав Арчибальда Шварца, зрозумів би, що жарти скінчилися. — І саме ти. А ти як думав, базіко?! Ти мені, розумієш, по честі моїй злодійській ногами тупцюєш, а я — шмарклі витри та слухай?! Усе вже, голубе залітний, — баш на баш. Ну а хто програє — той у цьому ж трактирі на четвертий день при всіх наших під стіл залазить і привселюдно відгавкується: мовляв, брехав, як собака, і прощення прошу. Ну як, згоден?!

У хитрих очах Мовчуна-Джоша спалахнули очманілі іскорки.

— Згоден! Через три дні тут, — і він подав руку Арчибальдові Шварцу.

— Дивися, пупа не надірви! — глузливо кинув Грижа Джозефові наздогін, коли той виходив із трактиру.

Багату садибу на околиці Відня Джозеф пригледів ще в перший день відпущеного йому терміну. Масивна чавунна огорожа з позолоченими левами на верхівках полірованих гранітних стовпчиків, широкі візерунчасті ворота, посипані крупним гравієм ідеально прямі доріжки розділяють парк одразу за огорожею на правильні чотирикутники, доглянуті клумби з яскравими квітами — і триповерховий будинок зі стрілчастими вікнами та колонами при вході, з безліччю флігелів і прибудов, із двома стайнями…

Із усього видно, тут було чим поживиться й утерти ніс пихатому Грижі.

Без особливих труднощів добувшись на горище особняка біднішого, розташованого саме навпроти садиби, що його цікавила, Джош-Мовчун витяг завбачливо придбану вранці підзорну трубу, зручніше влаштувався біля слухового вікна та зайнявся спостереженням.

До вечері він устиг з’ясувати, де розташована кухня та приміщення для челяді, доволі точно визначив місце чорного ходу (хоча самих дверей йому не було видно) і вирішив, що для початку досить — пішов підкріпити свої сили доброю склянкою вина і неабиякою порцією улюбленої баранячої печені.

Пристойна винарня знайшлася неподалік, і отут Джозефові зненацька поталанило: в одному з відвідувачів він безпомилково впізнав садівника з обраного для показового грабунку маєтку.

Садівник, рудочубий велетень із здоровим рум’янцем на щоках та з великою родимкою під лівим оком, од чого здавалося, ніби він постійно щулиться й хитро підморгує, не марнував часу: перед ним на столі стояли два чималі глеки з вином, хоча щоправда, один із них уже був напівпорожній.

Зайве уточнювати, до якого саме столу поквапливо підсів Джош-Мовчун.

Садівник трапився не надто говіркий, та й відверто розпитувати його було б небезпечно, але коли в другому з глечиків з’явилося дно, язик садівникові нарешті розв’язався. Тож незабаром Джозеф довідався і про небезневинні пригоди Лаури Айсендорф, і про її дивну компаньйонку Марту, яка жила в маєтку вже не перший рік, і про незбагнену забудькуватість самого барона — але тільки тс-с-с, хто ж буде панові нагадувати, та ще й про ТАКЕ!.. Собі дорожче обійдеться…