Генри Олди - Пасербки восьмої заповіді

— Ну, здрастуй, сестро, — стиха мовив абат і подивився їй просто у вічі.

— Здрастуй… святий отче, — ледь посміхнулася Марта.

Посмішка вийшла сумна, мало чи не вимучена.

— Давно ми не бачилися з тобою, Марто. І тому я не вірю, що ти випадково з’явилася тут. Розповідай.

— Не знаю навіть, із чого почати, Яне…

— З початку, Марто, з початку. Чула, мабуть, що на початку було Слово?

— З початку? Я порушила одну з наших Заповідей, Яносику.

— Яку ж? — тонкі абатові брови ледь помітно піднялися, але на обличчі при цьому не здригнувся жоден м’яз.

— Я перетнула дорогу Великого Здрайці.

Цього разу Ян не зміг приховати свого хвилювання.

— Ти ризикнула помірятися силою з Нечистим?!

— Так.

- І… що ж?

— Я украла в нього душу. Душу, яку він купив; душу, що належала йому за Правом. Відтоді він шукає мене. Мене — і того, у кому тепер живе належна йому душу.

Після цих Мартиних слів у келії запала тривала дзвінка тиша — лише коли знадвору долинули приглушені удари дзвону, отець Ян отямився і тильним боком долоні витер зіпрілого лоба.

— Але це неможливо! Те, що ти розповідаєш, — це навіть не єресь! Це нісенітниця! Цього не може бути згідно з догматами церкви; цього не може бути з позицій здорового глузду; якщо в тебе негаразди з церквою і здоровим глуздом — цього не може бути, бо так учив нас наш названий батько Самуїл! У тебе попросту забракло б сили винести назовні цілу душу — коли припустити, що взагалі можна украсти загиблу душу в диявола!..

— Цього не може бути. Але це було. Мені справді забракло сили, брате мій Яне, і я серйозно надірвалася під час крадіжки. Зараз я не спроможна викрасти нічого більшого, ніж дрібницю, що лежить на самісінькій поверхні, але тоді… тоді в мене іншого виходу не було, — просто відповіла Марта.

- І ти хочеш, щоб я допоміг тобі? Допоміг проти Великого Здрайці?

— Коли я заблукала в Кривому лісі, саме ти, Яносику, знайшов мене й привів додому. Коли ти бився із шафлярськими хлопчиськами, я прикладала до твоїх саден подорожник. Тепер ти абат, багато хто вважає тебе святим, хоч це, напевно, й не так. І ти — наш. До кого мені було ще йти? Батько старий… Якщо ти мені не допоможеш, то більше ніхто не допоможе.

— Але я не знаю, чим тобі допомогти! Хіба що запропонувати виїхати в Рим чи постригтися в черниці… разом з тим, хто носить украдену тобою душу. Марто, я зроблю все, що зможу, — хоча й сумніваюся, що хтось із людей здатен допомогти тобі, навіть Його Святість. Але для початку я мушу хоча б довідатися, ЯК це відбулося!

— Гаразд, отче Яне. Я все тобі розповім. Ти слухав сотні сповідей — вислухай же й цю.

Баронеса Лаура Айсендорф, дружина Вільгельма фон Айсендорфа, шалено подобалася чоловікам. Цього заперечити не міг ніхто, і сама баронеса чудово це знала; до того ж Лаура була недурна — рідкісне поєднання! — і вертіла чоловіком, як хотіла, на словах в усьому погоджуючись із суворим бароном. Але людей, як правило, охоплюють бажання, котрі лише розростаються в міру їхнього задоволення, і в першу чергу це стосується вродливих жінок. Лаура Айсендорф була натурою винятково палкою та велелюбною, жарких почуттів її з лишком вистачало, крім чоловіка, ще на двох-трьох гідних кавалерів, яких баронеса частенько міняла. Що, природно, не могло сховатися від охочого до пліток віденського вищого світу. Втім, розповідати про пригоди гулящої Лаури її законному чоловіку побоювалися, знаючи запальний характер барона та його репутацію заповзятого дуелянта. Отож, якийсь час по весіллі барон щасливо не відав „примх“ своєї дружини, а баронеса, повіривши у власну безкарність, остаточно втратила чуття міри й пустилася берега, нерідко усамітнюючись із новим обранцем у затишній кімнаті на балу або під час прийому.

Довго так тривати не могло із цілком зрозумілих причин, і під час одного прийому у Хофбурзі все відкрилося. Барон не тямив себе, пізно похопилася баронеса, нажаханий майбутнім, у передчутті дуелі невдачливий коханець і гості які смакували грандіозний скандал… Але на людях фон Айсендорф, останній нащадок шляхетного роду, знайшов у собі сили стриматися, — вирішив удома дати волю праведному гніву. Вони з баронесою вже рушили до виходу, коли якась дівиця, що випадково опинилася на прийомі — судячи з одягу й манер, дочка провінційного не надто заможного дворянина, — шепнула на вухо баронесі: „Не хвилюйтеся, ваша милосте, ваш чоловік уже все забув. Але надалі благаю — будьте обережніші…“ Лаура помітила, що дівиця, мов ненароком, доторкнулася до руки Вільгельма — і барон раптом затнувся у дверях, здивовано подивився на дружину, оглянувся на зал поза ними; потім, схоже, хотів був повернутися, але передумав — і подружжя Айсендорфів поїхало у своїй кареті.