Генри Олди - Пасербки восьмої заповіді

— Що б то вам запропонувати, милостивий пане? — Марта потішалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварної крамниці, який допомагає покупцю вибрати потрібну річ, і нишком спостерігала за симпатичним молодим злодієм. „А якщо спробувати працювати з отаким у парі?“ — майнула шалена думка, але Марта відразу прогнала її геть.

— Ці італійські дрібнички, звісно, дуже гарні й коштують як добрий маєток, але ви наврядчи зможете їх продати; крім того, я до них так звикла… Може, оце? — і вона показала достоту отетерілому Джозефові незграбно-розкішну вазу середніх розмірів, що масляно сяйнула в місячному світлі, коли Марта взяла її з підставки. — Такий несмак! Зате чисте золото.

- І ви… пропонуєте мені її взяти? — сторопів Джош.

— А хіба ви не за цим сюди прийшли? — Марта вже твердо вирішила дозволити Джозефові-Юзефові піти звідси зі здобиччю, а заодно насолити баронові, котрий недавно нахабно залицявся до неї під час відсутності дружини. Зрозуміло, барон умить забув про свої наміри, але неприємний осад у Мартиній душі залишився. Липуча противна осуга — так буває завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б і не дозволити собі маленьку помсту?

— Що ж ви стоїте як стовп? — Марта здивовано насупилася. — Беріть те, за чим прийшли, і йдіть. Я не здійматиму галасу.

— Але чому?!

— А от „чому“ — це вам знати зовсім необов’язково, — прорекла дівчина, ступила крок назустріч Джозефові й віддала йому вазу.

Джош-Мовчун машинально взяв простягнену річ, їхні руки на мить стикнулися. Злодія пройняв озноб, у нього вперше в житті засвербіли очі — і він знову закляк, тримаючи в руці вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати.

— Беріть вазу і йдіть, — ще раз, як маленькому, повторила Марта. — І не забудьте про своє парі. Завтра ввечері ви маєте зустрітися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули.

— Так-так, я пам’ятаю, — не дуже тямлячи, що з ним діється, вичавив із себе Джош і рушив до дверей.

Біля порога він на мить затримався, востаннє глянув на струнку дівочу постать у легкому, як повітря, пеньюарі, котра наче плила в потоках місячного сяйва — і слова самі злетіли з його губ.

— Я… зможу побачити вас іще колись?

— Можливо, — лукаво посміхнулася Марта, адже вона зовсім легенько доторкнулась до Джоша, інакше б той назавтра взагалі не згадав би про своє парі з Грижею. — Тільки ж не приходьте так, як оце зараз — іншим разом вам може не так поталанити.

Джош лише кивнув у відповідь і ступнув у коридор.

…Цілий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де і з ким він має сьогодні зустрітися. Коли прийшов до винарні, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього.

— Щось ти без мішка, приятелю, — весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. — Бачу, язик у тебе гостріший за все інше! Під стіл просто зараз лізтимеш, чи як?

— Тобі, Грижо, не багатіїв чистити, а в суді служити, — посміхнувся Джош і сів на залишене для нього місце навпроти Грижі. — Ти б нас усіх за місяць перевішав…

— Ач, як виспівує! Чи справді розжився чимось?

— Та так, дрібничка, — мляво махнув рукою Джозеф і відкрив дорожню сумку, що висіла в нього на боці. — Там ще було, тільки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо?

Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столі одночасно. Якийсь мент Грижа із Джошем мовчки порівнювали вкрадене; решта затаїла подих. Потім Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.

— Непогано, — оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. — Місяць гуляти можна.

— А ти хлопець теж не промах, — визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. — Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте.

Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися.

— То що, нічия?

— Мабуть, що так! — Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку.

— А тепер — усіх пригощаю! — гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах.

— МИ пригощаємо! — підняв догори палець Джош.

Грижа схвально кивнув.

Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…