Олесь Бердник - Вогнесміх

Згадала дивний історичний факт саме такої унікальної неймовірності. На острові, де височів грандіозний вулкан Кракатау, було місто, де жили тисячі людей. Була там і в’язниця. Туди рідко садили людей. Одного разу до пожиттєвого ув’язнення засудили молодого хлопця, котрий випадково став убивцею. Минали роки, і ось раптово загримотів вулкан, вибухнув. Острів розлетівся на друзки, сртиі тисяч людей загинуло. Практично загинули всі — йоги, володарі, ремісники, жерці, судді. Врятувався лише засуджений юнак, камера якого уціліла на скелі — одна камера з усієї в’язниці, яка теж пішла під воду.

Жанна нервово засміялася, уявляючи цю подію. Справді, чим можна пояснити такий «жарт» вищої сили, чи природи, чи якоїсь шаленої, надлюдської ймовірності? У які математичні моделі вміститься «можливість» такої події? Може, сама стихія життя підказує нам, щоб шукачі діяли й творили парадоксально, божевільно, всупереч узвичаєності традицій, бо саме там відкривається щось несподіване, те, що дарує нові сили й можливості.

Минав день. Берег був пустельний. Жанна знемагала від дум. Перед заходом сонця дала знак морякам наблизитись до берега. Повернулася до шхуни мовчазна й відлюдна, бночі майже не спала.

На світанку, ще до сходу сонця, знову була в схованці біля скель. Готувалася до безнадійного чатування. Та не минуло й години, як перед нею раптово виникла його постать.

Вона затремтіла, відчувши дивну слабість у всьому тілі. Знала, що Космоандр з’явився не випадково, що він якось побачив її.

— Дивна, — озвався він, обнімаючи її невидючим поглядом, сповненим аквамариновим полум’ям, — ти прилетіла до мене?

— Так, мій друже, — прошепотіла вона, — я не могла жити без тебе.

— Я теж думав про тебе. Думав і ждав. Ти ввійшла в моє серце, в моє сонце.

— Ти відчув, що я тут?

— Відчув, — просто сказав юнак. — Але першою відчула тебе Квіточка, моя подруга.

— Як? — жахнулася Жанна. — Вона знає, що я хочу забрати тебе?

— Знає, — спокійно-зосереджено підтвердив Космоандр, ступаючи їй назустріч. — І гуру теж знає.

— Чому ж він дозволив тобі прийти сюди? — помертвілими вустами запитала Жанна.

— Він сказав, що ти мовила правду.

— Учитель так сказав?

— Так. Він повідомив нас, що настає пора ураганів. Що птахи мають випробувати свої крила. І Зорептах, тобто я, має вистояти супроти бурі перший.

— Що означає — вистояти супроти бурі?

— Хто скаже? — задумливо мовив юнак. — Це результат зустрічі птаха й негоди.

— Невже моя поява і є така негода?

— Він казав, що негода — радість для сміливого птаха. Чому тебе це бентежить? Я завжди любив грім грози над океаном. Ти збудила в мені громовицю — тривожну й радісну!

— Ти підеш зі мною? Довіришся мені?

— Переконай мене, Дивна. Підхопи мене на вихор нового пошуку, щоб крила мої відчули рідну стихію.

— Як переконати тебе, Космоандре?

— Знайди в собі таку силу, як її раніше знаходив у собі учитель.

— Я вже казала тобі про мимовільний обман, до якого вдався гуру, щоб дати вам інше щастя, поза щастям бачення , котре недоступне сліпим.

— Дивна, учитель відкрив нам суть того, що ти повідомила. Ти казала правду і разом з тим неправду.

— Як це можливо?

— Дуже просто. У птахів життєвого потоку є безліч чуттів. Одні чуття є в одних, інші — в інших. Хіба щастя в тому, щоб захопити всі можливі чуття собі? Головне — виявити в повноті те, що в тебе є, що в тебе розкриваємся. Ти казала про неповноцінність. Це химерне поняття — визнання власної слабості. Неповноцінний той, хто мириться з умовним ступенем буття. Той, хто спить. А хто пробудився, тому відкрито шляхи до повноти осягнення радості. Учитель казав, що більїність людей, маючи око , маючи те, що ти називаєш баченням , насправді сліпі , вони дивляться не видячи. А можна бачити , навіть втративши орган, котрий передавав цю можливість. Чи правильно пояснив нам учитель? Відповідай щиро і правдиво, Дивна?

Вона з мукою дивилася на його променисте обличчя, збентежена такою граничною відвертістю. Готувалася до авантюрного вчинку, а тепер стала перед фактом чесної духовної гри. Учитель пропонує їй протиставити його шляху, його намірам — свої можливості, власну певність і силу, віру в правду переконань. Як їй знайти необхідні слова? Та хіба в самих словах суть того, що просить Космоандр? Хіба логіка тут допоможе, де діють сили таємничих чуттів?

Юнак чекав, прислухаючись до її схвильованого подиху, і тихий вітерець грався з його синьо-чорним волоссям. Вона стрімко наблизилася до нього, охопила гарячими долонями руку Космоандра.