Олесь Бердник - Вогнесміх

— Квіточко, — ласкаво озвався старий до дівчинки, поклавши долоню на її плече. — Врятована птаха потребує спочинку. Учитель візьме на себе дальші турботи. Синку, ви з Квіточкою вільні. Обмін думками й почуттями — потім, коли я допоможу врятованій. Ще раз каясу — ти вчинив прекрасно. Я щасливий за тебе.

Обличчя Космоандра осяялося, потім на нього набігла хмаринка,

— Я хочу знати долю цієї пташки, учителю. Вона мене здивувала. Я назву її Дивною. Чуєш, Дивна, я хочу знати про тебе все.

— Потім, синку, — спокійно й владно повторив учитель. — Гуляйте над морем, думайте, грайтеся з вітром. Слухайте пісню вічності.

Юнак з дівчинкою слухняно рушили до берега, але Жанна відчула, як її рятівник ніби незримими силовими лініями притягується назад, сюди, де стояла вона. Сивий патріарх теж, напевне, відчув щось подібне, бо в його погляді відбилася заклопотаність. Коли вихованці сховалися за скелями, він ввічливо й стривожено сказав:

— Великодушно пробачте, мадемуазель Жанно, що вас тут зустрічають, на перший погляд, диено. Ви все зрозумієте.

— Я вже дещо розумію. До речі, я була одружена.

— Так, так. Що ж ви розумієте, мадам?

— Я зрозуміла, що юнак та, безумовно, й дівчинка сліпі.

— Ви не говорили йому про це? — гостро запитав патріарх.

— Не встигла. Але ж я не знала, що це табу. Я зрозуміла інтуїтивно, а потім по вашому жесту, що тут якийсь дивний експеримент. Тим більше, що факт левітації… Він буквально прилетів до мене, витяг з води, приніс до берега…

— Гм, — здивувався учитель. — Цього я з ним не експериментував ще. Колосальний стрибок. Стихія. Він зріє блискавично.

— Але я пе розумію…

— Я все розкажу. Вам треба спочити, набратися сили. Такий стрес! Який лайнер затонув?

— «Клеопатра».

— Суперлайнер першого класу, — здивувався патріарх. — Дивно.

— Метеорит… Розпанахав корабель навпіл… Я не знаю, чи ще хтось врятувався.

— Яка неймовірність. Не можу повірити. А втім, що ми знаємо про ймовірність?

— Те саме я чула від своїх супутників за хвилину перед катастрофою, — гірко прошепотіла Жанна.

— Ваші близькі? — турботливо запитав учитель.

— Випадкові супутники. А втім… скажу, як і ви: що ми знаємо про те, хто нам рідний, а хто ні?

— Гарно мовили, мадам. Проте вибачте за це зволікання. Я, правду кажучи, розгублений… Прецеденту ще не було, щоб хтось сюди завітав. Окрім судна, що періодично привозить сюди припаси.

— Отже, я зможу звідси вибратися?

— Безумовно. Десь за тиждень прибуде судно. Ви дістанетесь в Папаете.

— Це французькі володіння?

— Так. Звідти — легко добратися до Нової Зеландії, Австралії.

— А кому належить цей острів?

— Про це не варто поки що говорити, мадам. Пробачте. Ходімо до нашого притулку. Це недалеко. Хай вас не бентежить власний вигляд. Я відчуваю, що вам незручно. Можете вважати, що потрапили до безплотних істот. Тут мають справу з людською сутністю, умовності етикету забуті, як марнота. Ви підкріпите сили, спочинете, заспокоїтеся. А потім я відверто оповім вам все, що тут відбувається. Ви сказали, що володієте фахом лікаря й генурга? Новий термін, проте я догадуюся, про що йдеться. Можливо, ви свіжим оком глянете на мій задум. До речі, я теж із Пондишері. Дивуєтеся? Так, так, я був учнем незабутнього Ауробіндо і Матері… Яка ж все-таки невелика наша планета!

— Ауробіндо я не пам’ятаю. А Матір бачила. Знаю про їхній задум трансформації. Але сама йшла іншим шляхом.

— Чудово. Нам буде про що поговорити. Але попереджую — обережно з Космоандром. Він поки що не повинен знати нічого про земну історію. Потім збагнете, про що я казав. Ось наш притулок, наше Гніздо Радості.

Вони минули стіну пальм. Одразу за деревами, біля півкільця невисоких скель, виднілася сферична будівля з прозорим склепінням, схожа на космічний корабель прншельців, що тільки що приземлився. Білі, рожеві, блакитні барви. Легкість, майже невагомість. Мелодійність обрисів. Все це Жанна відчула одразу, як тільки глянула на споруду. За елегійним модерним притулком виблискувало, переливалося ніжним аквамарином море. Десь далеко на обрії темніли цяточки інших островів.

— Чудово, — озвалася Жанна. — Правду кажучи, я вже навіть відпочила, йдучи сюди. І стрес від катастрофи минув. Дивно, але мені здається, що тут особлива атмосфера. Я навіть рада, що потрапила до вас.

— Заждіть трохи, мадам, — лагідно схилився до неї учитель. — Відпочити необхідно. Глянете на все спокійно і з ясним розумом після нашої бесіди. Моє ім’я? Для світу моє ім’я зникло. Звіть мене просто — гуру, учитель. А тепер — ходімо, вас чекають чудові плоди нашого острова.