Олесь Бердник - Вогнесміх

— Може, це було несвоєчасно?

— Можливо. Окрім того, є ще й інші шляхи — діаметрально протилежні.

— Що це означає?

— А те, що апологети того шляху — антагоністи квіткового царства.

— Що за химери? Нормальні мислителі допускають такий абсурд?

— Не поспішай з висновками. Це прадавнє братство мудреців. Самі себе вони іменують «воїнами Шіви»…

— Хто це? Де вони?

— Живуть у Гімалаях. Між людьми не з’являються.

— Може, ти маєш на увазі легендарну Шамбалу?

— Ні. Це принципово інший напрямок пошуку.

— А як з ними зустрітися?

— Бач, загорілася! Ти ж — апологет квітки! Навіщо тобі її вороги? Вони буквально фітофоби.

— Ти забуваєш про діалектику, — докірливо мовила молодша Русалія. — Щоб утвердитися міцніше на власному шляху, треба вичерпно знати все про шлях антагоністів. Хіба не так?

— Згоден, — ласкаво відповів батько, підкидаючи полінця до каміна. — Згоден, доню. Але зустрітися з ними — не проста справа. Може, це важче, ніж узріти архата Шамбали. Ти коли повертаєшся?

— Наступної весни. Через шість місяців. Мені треба провести велику дослідницьку роботу, знайти методи лікування хвороби «куру». Але я б дуже хотіла, щоб ти організував мені зустріч з ними, якщо це можливо.

— Ось що, доню, я пригадав, що такий контакт уже відбувся за дуже незвичайних обставин.

— Хто його здійснив?

— Це довга історія.

— Ти про Космоандра? — озвалася мати, котра уважно слухала розмову батька з донькою. — Про того, хто був сліпим?

— Саме про нього. Знаєш що, Русалочко. Ти втомилася, а розповідь має бути довга. Спочинь, а завтра на свіжу голову я розповім ту химерну історію. Вона допоможе тобі осмислити й власні пошуки. А про зустріч з «воїнами Шіви» я говоритиму з деякими гуру. До твого повернення щось придумаємо…

Не спиться Русалії. За прозорим пологом вікна тепла індійська ніч, віддалені звуки вічношумливого міста. Неможливо зосередитись, хлюпають у берег свідомості розмаїті образи пережитого; минуле, сучасне й омріяне, передчуване прийдешнє сплітаються у фантасмагоричні сувої, не зупиняються й на мить, граються з розумом і почуттям у дивовижні піжмурки. Психіка кришиться, розпліскується на міріади крапель, на безліч дзеркалець, і в них віддзеркалюється, відображається примхлива реальність життя в таких несподіваних ракурсах та поєднаннях, що душа зупиняється розгублено перед власними скарбами: чи їй належать ті мінливі самоцвіти, чи варті вони чого-небудь, чи не закривають вони від ясної думки правдиві обрії пізнання дитячими блискітками? Недарма мудрий Вівекананда називав примхливий розум людини скаженою мавпою: немислимо тяжко зупинити, вспокоїти його «броунів рух», його калейдоскопічні стрибки. Спробуй монолітно, нерушимо, несхитно обміркувати якусь проблему, вичерпно розглянути її з усіх боків. Дарма! Інтелект втомиться дуже швидко, саботуватиме завдання душі, як лінива шкапа, і прагнутиме заховатися за будь-яке псевдорішення. В цьому доказ того, що мозок самозванець, що він осідлав чільне місце будхі-мудрості свавільно, не маючи на те жодного права. Ось і вона, Русалія, женеться за привабливим фантомом, за чудовою жар-птицею мрії, жадає осягнути небувалу можливість нового вияву, в який могли б відлитися творчі прагнення минулих і сучасних поколінь, прагнення сотворити гармонійний, квітучий світ нетлінної радості. Хто підтвердить їй правомірність летючого шляху? Де критерії правдивості знахідок чи втрат?

Очі-незабудки світяться крізь мерехтливу, нестійку запону часу й простору, чуються тихі, ніби гомін лісу, слова Заквітчаного: «Самопереконливість — твій критерій, Русалко. Хіба шукач може питати тайну стежки у того, хто сидить на місці, не помишляючи про мандрівку? Він може бути прекрасним садівником чи сіячем, але що він знає про реальність за обрієм? Навіть птахи, що летять у вирій, підкажуть щось певніше. Вони знають твердо, що побудуть у таєхмничих краях і повернуться до рідного гнізда, щоб знову повести нове покоління крилатих у політ над морями й невідомими землями. Згадай нашу землячку Катерину Білокур, ми з тобою часто говорили про неї. Яка дивовижна містерія духу! Квіти сказали мені, що в Катерині (вони ніжно називають її «наша Катерина») втілилася сама душа флори, глибинна краса квітки. Рослинний світ послав її між люди для великого таїнства тотожності, щоб показати нам — тихо, ненав’язливо, доступно — спів’єдність доль квітки й мислячої істоти Землі. Чи розумієш, про що кажу? Катерина безмовно й самозречено показала нам таку глибінь і одухотвореність квітки, що лише сліпий духовно й чуттєво не може цього побачити. Чи можна після її подвигу нищити квіти, толочити їх, бездумно кидати таємничих посланців краси під ноги? Ось де, Русалочко, критерій правдивості. Несхитність — понад сумнівами й відчуженість навіть найближчих людей. Самопереконливість — твій магніт. Серце віщує, де ти чиниш гарно й правильно…»