Олег Авраменко - Напередодні Армагедону

Було пів на восьму ранку. Я розплющив очі й відразу ж побачив Леопольда, що сидів на краєчку канапи біля моїх ніг.

— Доброго ранку, Владиславе, — ґречно привітався він.

— Привіт, котику, — сказав я й полегшено зітхнув. Моторошний холод у моїх грудях заступила приємна теплінь. Після всіх тих нічних кошмарів я відчув себе безмежно щасливою людиною. — Знаєш, життя — чудова річ.

— Ще б пак, — погодився кіт, потершись боком об мою ногу.

Я підвівся й почухав його за вухом. Він задоволено замуркотів.

— Це було б дуже прикро, — відповів я вголос на свої думки.

— Ти про що?

Я коротко переказав йому свій сон.

— Ти, бачу, дуже вразливий, — зауважив Леопольд, коли я скінчив. — А втім, годі базікати, я їсти хочу.

Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи і вступив ногами в кімнатні капці.

— Гаразд, зараз поснідаємо. Тільки спершу я прийму душ і поголюся. Це недовго. Зачекаєш?

— Зачекаю, мені не звикати. Інна теж щоранку приймає душ. Правда, їй не треба голитися.

— Щастить же людям, — заздрісно промовив я.

За півгодини, поснідавши, ми повернулися до кімнати. Розвалившись у кріслі, я сьорбав каву й курив, а кіт сидів на канапі, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його біду.

А я все мовчав, тільки знай собі зітхав. Зрештою, Леопольд не витримав:

— Ти аж на виду змінився, Владиславе. Що тебе гризе?

Я вже вкотре зітхнув:

— Щиро кажучи, друже, мені не хочеться шукати твою Інну.

— З якого це дива?

— Бо вона забере тебе. Адже так?

— Певна річ, — ствердив кіт. — Інна моя пані. До того ж вона любить мене.

— Але й мені ти припав до душі. Я не хочу, щоб ти зник з мого життя.

Леопольд здивовано нявкнув:

— А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною — зараз весна, друга в неї ще нема, — і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб’єш зразу двох собак… чи то пак, двох зайців — і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?

Я енергійно скуйовдив чуприну.

— Нікого в мене немає, але… Це тільки легко сказати — потоваришуй. А насправді… У нас, людей, усе не так просто.

— Атож, — підхопив кіт. — У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі в цьому дивна. Хлопці довкола неї так і в’ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні — це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю… Ох, Інна тоді розсердилася! Стала така горда й велична, мов королева! — і відповіла: „Хай і дурна, та я однаково вірю. І чекаю. І далі чекатиму!“

Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен із сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний…

— Я не принц. Навіть не схожий на нього.

— Щоб бути принцом Данським, — глибокодумно прорік Леопольд, — треба народитися сином данського короля.

— Принц — це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.

Кіт чмихнув.

— Красно дякую! — саркастично сказав він. — Просвітив!

Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те саме. Врешті Леопольд заговорив:

— Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Про це можеш не турбуватися.

— Га?! — Я саме прикурював другу сигарету і трохи не впустив її собі на коліна.

— Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.

— Он як? І звідки така впевненість?

— Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.

Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене.

— Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, щоб добре пізнати людину.

— Для мене досить, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо… Гадаєш, я навмання пішов саме за тобою, а не за кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені потрібен. Уже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер точно знаю, що ви з Інною — два чоботи пара… чи два черевики… словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Просто в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.

Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, — що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, і лише для годиться промимрив: