Олег Авраменко - Заборонені чари

— До речі, останнім часом Аліса також непогано допомагає мені.

— Я лише вмію знімати біль, — скромно заперечила Аліса, не перебільшуючи своїх досягнень. — Але перешкоджати розвиткові хвороби ще не навчилася.

— Навчишся, — сказав сер Генрі. — І цього, й усього іншого. — Не стримавшись, він зітхнув. — Аби ти знала, як я тобі заздрю! Ти народилася під щасливою зіркою…

У цей час правий крайній „ренджерів“ гарматним пострілом з кута штрафного майданчика забив шостий „сухий“ м’яч у ворота суперника. Сер Генрі ненадовго замовк, щоб переглянути повтор, відтак схвально гмикнув і знову заговорив:

— А проте я тривожуся за тебе, Алісо. Хай що там казала Маріка, не можна виключати, що в нашому світі є невідомі сили, які нівелюють чаклунський дар — можливо, не в його носія, а в нащадків. Не дарма ж Конор МакКой утік звідси і навіть власним дітям не розповів про свій рідний світ. Думаю, він мав на це вагомі підстави. Марічина мати вважала так само.

— Але, — озвалася Маріка, — вона не виявила жодних ознак присутності цих ворожих сил. Можливо, вони колись були, та потім зникли безслідно.

Сер Генрі похитав головою:

— Аж ніяк не безслідно, доню. Один з таких слідів у мені — мій мертвий дар. І я не хочу, щоб така доля спіткала Алісу чи її дітей.

Цієї теми він торкався не вперше, але якщо раніше такі розмови носили суто умоглядний характер — що ж таки сталося з чаклунським даром клану МакКоїв, однієї з гілок якого був рід МакАлістерів? — то після появи Аліси, чий дар був живий, повноцінний , питання набуло практичного змісту. Протягом останніх двох років сер Генрі під різними приводами запрошував до себе погостювати всіх своїх кровних родичів по батьковій лінії, яких тільки міг відшукати, але в жодного з них Маріка не виявили живого дару. Аліса була єдиним винятком, вона справді народилася під щасливою зіркою.

— То що ти пропонуєш? — запитала Маріка, хоча й так здогадувалася, що в батька на думці. Часом вони з Алісою говорили про це, але якось мимохідь, між іншим, ніби йшлося про дуже віддалену перспективу.

— Я вважаю, — сказав сер Генрі, марно намагаючись приховати сумовиті нотки в голосі, — що місце Аліси не тут, а в твоєму світі, у світі Конорів — серед таких людей, як ви.

Темно-карі Алісині очі зблиснули щирим обуренням.

— І ти серйозно гадаєш, — мовила вона, — що я покину тебе, а сама…

— Ну-ну, — м’яко урвав її сер Генрі. — Навіщо так катеґорично? Ти можеш жити в обох світах, відвідувати мене, коли забажаєш. Та зрештою, я не вічний, а ти, розвиваючи свої здібності, дедалі більше тягтимешся до собі подібних, і рано чи пізно настане той день, коли ти не зможеш уявити себе поза їхнім товариством. Тому не гай даремно часу: починай звикати до світу Конорів, активно вживайся в нове середовище, нехай Маріка навчить тебе самостійно користуватися порталами…

— Вже навчила, — сказала Аліса. І зразу зробила уточнення: — Майже навчила. Ще трохи — і я буду обходитися без її допомоги.

— А ще, — додала Маріка, — ми вирішили спорудити портал в Алісиній спальні.

Сер Генрі схвально кивнув:

— Гарна думка. Непомітно зникнути в житлових кімнатах набагато легше. Та й зручніше, ніж щоразу бігати до фамільної бібліотеки. На відміну від часів Конора МакКоя, зараз немає потреби ховати портал від людського ока. Загадковий візерунок на стіні тепер ні в кого не викличе асоціацій з чорнокнижництвом. Його вважатимуть просто примхою ексцентричного мешканця — а надто ж коли йдеться про таку ексцентричну особу, як наша люба Аліса.

Дівчата розсміялися. Дивлячись на їхні молоді вродливі обличчя, що аж промінилися веселощами, сер Генрі добродушно всміхався. На телевізійному екрані „рейнджери“ з задоволеним виглядом поплескували один одного по плечах, залишаючи поле після фінального свистка арбітра.

Наступну годину Маріка, Аліса та сер Генрі провели майже без розмов, у тій невимушеній, суто родинній обстановці, коли кожен займається своєю справою і не почуває ані найменшої незручності від мовчання інших присутніх. Таке можливо лише між дуже близькими людьми, яких нітрохи не обтяжує товариство одне одного, а навпаки — створює затишок і комфорт.

Сер Генрі дрімав у своєму кріслі, але час від часу розплющував очі, крадькома позирав то на Маріку, то на Алісу, і щасливо всміхався. Донедавна він був дуже самотнім, його дружина померла сорок років тому, через рік після їхнього весілля, а вдруге він так і не одружився, бо на свою радість і на свою біду зустрів жінку з іншого світу, в яку закохався до нестями і впродовж сімнадцяти років жив рідкими й короткими зустрічами з нею. А потім, коли вона зненацька щезла, лишивши на підлозі біля порталу поспіхом надряпану записку: „Прощавай назавжди. Кохаю. Цілую,“ — він жив спогадами про своє гірке щастя і мучився невідомістю.