Урсула Ле Ґуїн - Останній берег

Потвора відвернулася і розпростерла обгорілі почорнілі руки. Тьмяне марево, що висіло над берегом, раптом почало ущільнюватися та збиратися у згусток непроникного мороку між руками Коба. Пітьма химерно клубочилася і вигиналася, утворюючи щось на кшталт арки. За розпливчастими обрисами цієї брами не було видно ні світлого піску, ні океану — лише спадистий темний схил невідомої гори, що стелився кудись униз, у моторошну темряву. Власне, саме цим схилом і порачкувала скалічена драконом потвора, але, щойно опинившись у пітьмі, Коб відразу відновив свої сили, звівся на ноги і швидко подався геть, небавом зникнувши з-перед очей.

— Ходімо, Лебанене, — сказав Гед і поклав правицю на плече юнака. Разом вони рушили вперед, углиб пустельного потойбічного світу.

Тисова патериця в Гедовій руці срібно жевріла серед густих похмурих сутінків. Краєм ока Арен зауважив іще якесь кволе сяєво — виявляється, то м'яко іскрилося лезо його меча, який він міцно стискав у правиці. Ще тоді, на березі острова Селідор, коли дракон ціною власного життя зруйнував страшні мертвотні чари, Арен притьмом вихопив меч із піхов. А тут, де й сам юнак здавався лише тінню, та все ж тінню живою, він тримав у руках живу тінь свого старовинного меча.

Хоча обриси навколишніх предметів губилися в темряві, що нагадувала пізні сутінки похмурого листопадового вечора, проте Арен упізнав це місце — то було безживне пустирище, яке колись являлося йому в страшних гнітючих снах. Але тепер юнакові здавалося, що він зайшов неймовірно далеко, набагато далі, ніж йому доводилося бувати у своїх снах. Арен майже нічого не бачив, але було зрозуміло, що вони з Гедом стоять на схилі пагорба, а просто перед ними бовваніла приземкувата, десь по коліно заввишки, стіна з грубого каменю.

Гедова рука й досі лежала в Арена на плечі. Чаклун першим ступив уперед, і юнак рушив за ним; разом вони перебралися через кам'яну стіну.

Неозорий схил стелився перед ними — підніжжя пагорба губилося в пітьмі. Але над головою, де Арен сподівався побачити важкі сірі хмари, небо було цілковито чорним і на ньому сяяли крижані зорі. Юнак уважно подивився на них, і його серце болісно стислося в лещатах смертного холоду й жаху. То були зовсім не ті зорі, які він звик бачити. Вони жевріли нерухомим мертвим світлом. Ці зорі ніколи не займалися і ніколи не зникали з небосхилу. Їх ніколи не запинали хмари; ніколи схід сонця не затьмарював їхнього сяйва. Непорушні, дрібні та холодні, вони невпинно сяяли над мертвою пустелею.

Гед ішов униз положистим схилом Пагорба Буття, й Арен ступав услід за ним. Здавалося, що їхнє сходження триває вже дуже довго, але насправді все могло бути й не так: плин часу в цій пустелі не відчувався — там не дули вітри, не рухалися в небі зірки, не сходило сонце. Незабаром подорожани увійшли до одного з міст Потойбіччя, й Арен побачив будинки, у вікнах яких ніколи не горіло світло. Крізь відчинені двері деяких будинків виднілися темні постаті мертвих людей. Обличчя їхні були спокійними і до всього байдужими.

Міські майдани і вулиці були порожніми. Тут ніхто нічого не продавав і не купував, ніхто не торгувався і не тринькав грошей. У цьому краю нічого не споживали і нічого не виробляли. Гед і Арен самотою пройшли через усе місто, хоча кілька разів попереду них із темряви виринала знайома постать, щоби за якусь мить знову зникнути в густих сутінках за поворотом. Побачивши її вперше, Арен кинувся було вперед, але Гед лише похитав головою і спокійно йшов далі. І тільки тоді Арен помітив, що це постать жінки, а рухається вона зовсім не кваплячись і аж ніяк від них не тікає.

Усі ті, кого вони бачили, — а таких було небагато, бо, попри незліченне мнозтво померлих, їхній світ воістину безмежний, — стояли непорушно або ж рухалися дуже повільно, без будь-якої мети. Ніхто з них не мав ні ран, як-от, скажімо, привид Ерет-Акбе, якого зла воля Коба викликала у світ живих, ані слідів якої-небудь хвороби. Тіла мерців здавалися здоровими та міцними. Вони були звільнені від страждань, назавжди позбулися болю — як і самого життя. Однак небіжчики не викликали відрази, як того раніше побоювався Арен. Спокійними були їхні обличчя: мерців не бентежили ані пристрасті, ані бажання живих, а в їхніх затуманених очах зачаїлися байдужість і безнадія.

І тоді на зміну жаху в душі юнака прийшла безмежна туга, і навіть якщо його скорбота поєднувалася з окрушиною страху, то це був страх не за самого себе, а за все людство. Бо він побачив матір і дитя, котрі померли одночасно; вони потрапили у Потойбіччя разом, але дитина не бавилася і не озивалася, а мати не брала маля на руки і навіть не дивилася в його бік. А колишні закохані, що загинули через неможливість бути разом, тепер, зустрівшись на вулиці, байдуже йшли собі далі, не зронивши навіть слова.