Илья Новак - Сонячна магія

— Меча мені! Відсічу к дідьку Сокольникову макітру!

Нілсон заперечив:

— Але не меншу проблему складає Мармадук. Він не раз брав у мене в борг на свої чаклунські експерименти, а тепер скористався завойованим становищем у палаці і відмовляється розраховуватись! Як голова гільдії лихварів Літона я…

— Та заждіть ви зі своїми відсотками! — перебив Жур Харлик. — Нам треба вирішити…

— Він каже «заждіть із відсотками»! — обурився господар. — Ай, молодий чоловіче, не морочте мені голови… Відсотки не можуть чекати!

— У вас тут є чим промочити горлянку? — поцікавився колишній начальник палацової варти.

— Вина! — хрипко підхопив Девідсон. — І доброї закуски!

— Вони кажуть «пити і їсти»! — Нілсон патетично сплеснув руками. — Я бідний старий… е… старий, у котрого обманом витягли мало не всі накопичені за довгі роки невтомного лихварства заощадження, я голий, босий, злиденний і е… сивий… — він поляскав себе по голові, прикрашеній довгими, підфарбованими чорного косметичною смолою кучериками. — Мене практично позбавили засобів до існування, а вони кажуть про пити і їсти… Сира вода й сухарики влаштують? — по виголошенні цієї тиради Нілсон відчув, як щось припекло йому п’яти, й опустив погляд. У підлозі, якраз на тому місці, де нині перебували взуті в подерті капці стопи Нілсона, було влаштовано приховану маленькою, непомітною лядою криївку, вщерть натоптану золотими зливками. На суму, якої вони коштували, можна було придбати приблизно два з половиною такі міста-держави, як Літон. Лихвар кашлянув і відвів погляд.

— Коли народ побачить страту акса, всьому настане край, — сказав невдоволений Жур Харлик. — Люди й без того збуджені, жадають крові. А отримають криваве видовище — і заспокояться. Мусимо діяти до страти.

— Як діяти? — насторожився господар.

— Штурмувати палац. Девідсон повинен урочисто, перед зібранням усього народу, заколоти графа. Тоді нам повірять.

— А чаклун?

— Поки що не можу сказати, як упоратися з ним. Що нині діється з Інельдою?

— Наскільки мені відомо, Мармадук замкнув її в чарівному ложі. Ця така незрозуміла… штука знаходиться в Наперстку. Вона змушує поринати в глибокий синій сон.

— Щит мені! Меч! — знову хрипко вигукнув Боден Девідсон.

— Правильно, — підбив підсумок Харлик. — У поєдинку з графом наш славний Ед повинен мати пристойний вигляд. Вам, Нілсоне, доведеться сьогодні вранці викласти грошики за нові обладунки для нього. Я скличу вірних прибічників та готуватимуся до нападу на палац.

Напівзруйновані ворота, якими можна було ввійти до підземного міста, ніким не охоронялись. Поміж двох перекошених колон зіяло глибоке темне провалля, із якого догори здіймалося щось схоже на мерехтливий яскраво-червоний димок.

Кукса Пляма відпустила Бобрика, який відразу ж присів навпочіпки та заходився розтирати плече.

— Спершу я хотіла приволокти тебе до графа та обміняти на Спритника, — мовила дівчина. — Та, бач, передумала. Все одно пуття з того не вийде, граф на таке не погодиться.

— Хто такий цей спритник? — простогнав Бобрик.

— Для тебе — Пак Спритник! — відрубала Проноза. — Він, щоб ти знав, вибавив тебе з рук графової варти!

— То це той! — зойкнув хлопчисько. — Ох, і здоровий же лось!

Кукса розвернулася й вліпила йому потиличника.

— Чого ти знов?! — заскімлив Бобрик.

Поки вона тягла його, Бобрик разів зо два намагався втекти, а одного разу навіть побився з нею, та швидко відмовився від своїх намірів, бо врешті-решт втямив, що з такою Пронозою йому не впоратись.

— Кажи, де вони точно, ті темниці, — звеліла вона. — І хто їх стереже?

— Та звідки маю знати? У тюрму, яка в підвалах королівського палацу, можна потрапити, й можна вийти. Але з темниць оцих не виходять. Хоча мені розповідали, що вони в північному крилі, під річкою…

— А що то світиться?

— Ну ж ти й дурна! Це гном’яча лупа, пліснява така. Вона харчується людьми й світиться в темряві.

— Ким харчується? — не второпала Проноза.

— Людьми, кажу! Якщо хтось, приміром, засне там, унизу, де-небудь на землі, то вона полізе по ньому й за ніч дочиста з’їсть. Самі кості зостануться, та й ті блискучі, зовсім об’їдені. Тому там ніхто й не живе.

— Ну гаразд, — по нетривалому роздумі промовила Кукса. — Я, звісно, побоююся трішки, але ж Спритника все одно рятувати треба. Бувай, Бобрику, до зустрічі… — Вона рішуче розвернулася до колон, що біліли в пітьмі.