Проноза кинулася до найближчого високого стовпа, видерлась майже на самий його вершечок і звідтіля почала спостерігати за метушнею тварин.
Вони виявилися якимись неправильними: по-перше, завеликими, як на звичайних гризунів, а по-друге, зі смарагдовими очима, які дивно світилися. Безперервний потік пацюків заповнив цілу вулицю, деякі, найпрудкіші, обгонили решту, стрибали на стіни та пробігали по них якусь відстань, а потім зіслизали назад. Писк стояв неймовірний.
Кукса підвела голову, розглядаючи сталеву трубу-коридор, що тяглася над вулицею. Теоретично вона могла б залізти туди й продовжити шлях уже зовнішньою поверхнею труби, та Проноза вирішила, що невдовзі й без того зможе рушити далі. Чомусь зненацька пригадалося: пацюки втікають із корабля, що має втонути. Цікаво, звідки тут міг би взятися корабель?
За якусь хвилину, коли вже останні пацюки зникли з-перед очей, акса сплигнула й рушила далі, відчуваючи, що до гострого духу гном’ячої лупи додався тепер ще й бридкий запах гризунів.
Ще за якийсь час відлуння її кроків стало гучніше й дивно протяжне. Будівлі розступилися, вулиця скінчилась високим отвором, початком тунелю, прорубаного в товщі кам’яної стіни. Труба-коридор втягувалася туди.
Кукса увійшла всередину й побачила, що тут стеля стала нижчою. Крокуючи рівно та впевнено, дівчина за п’ять хвилин перетнула тунель і опинилася з іншого боку. Акса зрозуміла, що майже прийшла.
Труба-коридор тут також закінчувалась, від неї до землі звисала мотузяна драбина. Перед Куксою височів Чортів Наперсток — і нічого більш дивного за цю штукенцію вона в своєму житті не бачила. У мертвій підземній тиші чулося лише сопіння двох охоронців Наперстка.
У Кукси було замало досвіду спілкування з усілякими не схожими на людей створіннями, та вона вирішила, що впорається й без досвіду.
Ця парочка, на її погляд, належала до особливо капосних різновидів — дризгів та сельгубів. Один зі старих аксів розповідав на уроці історії, про те, що держави під назвою Панторе й Кульку, які знаходяться далі на південь і мають дуже спекотний клімат, є головними поставниками дурнуватих найманців, ладних за сущі копійки виконувати яку завгодно брудну роботу.
Вигляд охоронців міг і на дорослого нагнати поторочу, та Пронозу їхня зовнішність зовсім не хвилювала.
Вона рішуче рушила вперед, і далі розглядаючи громаддя Наперстка. Для опису цієї споруди Куксі забракло б слів, вона вже знала, що пізніше, згадуючи про неї, зможе сказати лише те, що Наперсток — це щось велике й незрозуміле.
Сельгуб трохи підняв на лоба широкополого солом’яного бриля, проревів:
— Куди?.. — й пазуристою лапою в лусці дістав наваху.
Кукса Пляма не відповіла — саме витягала з волосся шпильку.
— Далеко ще? — буркотливо допитувався Сокольник, широко крокуючи трохи позаду за Мармадуком, який дрібно перебирав ніжками, та періодично відмахуючись від прозорих клаптів туману, що їх полишав за собою чаклун. — Чому ми не подолали всього шляху поверхнею?
— Трястися в кареті — це недобре, — відповідав чаклун. — Іти гладенькою, гарною, залізною трубою — це приємно, приємно…
— Ото вже недорозвинене створіння! — зауважив граф, оглядаючи сріблясті плити стін. — Звідкіля, до речі, взявся коридор?
— Це — рукав, протягнутий від Наперстка, — відгукнувся чаклун. — Колись він був суцільний, та через недавній землетрус незначна частина побіля Наперстка провалилася. Там доведеться спускатися та йти по землі.
— Гаразд, але чи ж далеко ще…
— Ми вже прийшли, — відрубав Мармадук. — Ви ж були тут, коли доставили сюди акса, були! Чому тепер запитуєте?
— Я тут був? Та ніколи в житті! Я доручив відвести його сюди стражникам.
Коридор скінчився несподівано, й вони зупинилися, дивлячись униз на…
— Перекинуте відро — ось що це мені найбільше нагадує, — пробурмотів граф і по роздумі додав: — Здоровецьке відро… А де ж ваша охорона?
— Охорона! — ахнув Мармадук. — Дризг і сельгуб, ах! — він судомно закашлявся. — Що з ними, куди вони поділися?!
Обидва поквапом спустилися мотузяною драбиною — у чаклуна, якого мучили всі мислимі й немислимі хвороби, тут-таки запаморочилась голова — і зупинилися біля входу. Чаклун розгублено огледівся й пробурмотів:
— Нічого не розумію? Куди вони могли подітися?
— Так! — Сокольник замислився. — А що коли це… Невже сюди проникла… Мармадуку, чи готові ви до бою?
— Завжди готовий, — без особливого ентузіазму озвався чаклун.
Читать дальше