Илья Новак: Сонячна магія

— Схопити його! — із перекошеного від болю та гніву графового рота виривалося люте хрипіння. — У Погреби!

Злодійчук, про котрого всі забули, поповз під фургон.

Стражники всі разом накинулися на Спритника.

Акробатика аксів гарна для бою, і, можливо, Спритник міг би впоратися з усіма. Та від натовпу, що так серйозно порідшав, зненацька долинули нажахані вигуки, й на майдан вискочило страховисько-жабур. Це нечисленне плем’я мешкало в болотах десь дуже далеко від Літона, тут його представники траплялися надзвичайно рідко. Зважаючи на гаптований камзол, комір якого відстовбурчувався на велетенському навіть як на жабурине плем’я дихальному міхурі, цей чужоземець мав значне становище серед міської сторожі.

Із жабуром та п’ятьма стражниками не зміг упоратися навіть Пак.

Поки його в’язали та волокли геть з майдану, Проноза стояла, очам своїм не вірячи. Коли нарешті все стихло, вона розгублено огледілась довкола. Два з чотирьох смолоскипів, які освітлювали майдан, уже згасли; тіні виповзли з-під стін будинків, зі зливних рівчаків та підворіть, спустилися скатами дахів.

— А цей… Косоокий! — ахнула раптом Кукса, та злодійчука вже не було на майдані… Там тепер взагалі нікого не було й стояла мертва тиша, тільки з фургона долинало приглушене бурчання Бодаря.

Холодний вітер подув на неї просто з всипаного зорями неба.

Погреби! Що ж це за Погреби такі?

Бідолашна ще раз безтямно озирнулася, по тому підвела очі. На вежі головної міської площі дзигарі показували чверть на першу.

Перевдяглася вона дуже швидко — на те, щоб натягти найширшу з усіх спідниць свого гардеробу, накинути жакетку, взути вузькі сап’янці та крутонутися перед каламутним дзеркалом, пішло всього п’ятнадцять хвилин. Ще хвилина знадобилася для того, щоб увіткнути у волосся п’ять дерев’яних шпильок-«рятувалок». Колись їх було дванадцять, але сім штук Проноза витратила за різних складних обставин протягом останнього року.

Темно-зелена хустинка відшукалася в кутку скрині, й Кукса затягла її кінчики тугим вузлом на потилиці. По тому обв’язала стан дуже довгим і тонким пружним шнуром.

У фургоні стояли напівтемрява й задуха. Старий Бондар лежав у своєму гамаку, попихкував люлькою та меланхолійно спостерігав за метанням Пронози. Він також був аксом, але тільки наполовину — «полукровкою».

— Куди йдеш? — нарешті старий вдостоїв її того, щоб поцікавитися, й ліниво перевернувся на інший бік, оглянув любовно розставлені на спеціальному стояку обіч стіни короткі вигнуті ключки та жовті кістяні кульки із зображенням сонця.

— Ти що, досі не втямив? Спритника замели! — вереснула Кукса.

Бодар був відомий як палкий аматор старовинної гри в крокет. У Аквадорі крокетом називалася така гра, коли треба ключками вдаряти по кулях і збивати поставлені вертикально дерев’яні фігурки на кшталт тих, що використовуються в городках. Грали зазвичай на рівних, укритих травою галявах. Кожен гравець мав певну кількість куль, а удари наносилися строго за чергою. Вигравав той, хто збивав більше фігур. Чомусь у цій грі брали участь завжди лише чоловіки.

— Здоровецький жабур кудись поволік його! Піду витягати. Ти бодай щось знаєш про це місто? Що таке Погреби?

Бодар знизав плечима.

— Краще не йди. Все саме владнається.

Кукса кинула на нього зневажливий погляд і повернулася до виходу з фургона.

— Інельда, — промовив Бодар. — Вона, здається, тутешня відьма.

— До чого тут відьма? Його забрали стражники графа Сокольника. Ти сам про нього розповідав…

— А, цей мерзотник… — старий позіхнув. — Не забудь амулета.

— Та кому він потрібен! — Проноза, однак, повернулася, взяла зі стояка одну з крокетних куль та поклала до кишеньки жакета. На виході озирнулася.

— Гаразд, погуляй. — Бодар дивився на неї примруженими очима. — Я з фургоном чекатиму на околиці міста.

— Сама впораюсь! — заявила Кукса.

Вона спритно вискочила назовні, швидко зорієнтувалася й рушила в північному напрямку, геть від центру Літона. План дій був простий і зрозумілий — у Кукси Плями взагалі все було завжди просто й зрозуміло, досі плавна, без стрімнин та вирів, течія життя порушувалася хіба що нерозділеним коханням до Пака Спритника.

Вона проминула два квартали, уважно роззираючись навсібіч. Місто повнилося сторожкою тишею, жодного перехожого не зустрілося їй.

Будинки ставали дедалі обшарпаніші, а вулиці — брудніші. Ближе до центру їх ще освітлювали вогні газових ліхтарів, але на околиці було зовсім темно, тільки владарка ночі, Пані-Місяць, посилала з небес холодне скупе світло. Дівчина проминула ще одну вулицю й побачила на дальньому кінці глухого кута червонясті відблиски. Звідти долинали стишені голоси. Вона кивнула сама собі й звернула в той бік.