Илья Новак: Сонячна магія

Мармадук підняв розкриту торбинку на долоні та щосили дмухнув. Щось майже невидиме, неначе дрібний синявий пил чи порошок, розійшлося від нього, попливло до відьми. Та позадкувала, однак сіро-синє марево вже огортало її. Інельда, вигукнула щось невиразне, змахнула рукою в напрямку вікна. Самі собою штори на ньому розсунулися, впускаючи до спальні місячне світло.

Щойно це світло впало на відьму, Інельда ніби виросла, збільшилася. Поморщене старече обличчя розгладилось, очі яскраво зблиснули. Синява хмарка почала танути, немовби тьмяне місячне сяйво нищило її. Інельда гучно промовила якесь закляття і простягла руку до горлянки чаклуна. Місячне світло покотилося хвилею та згорнулось у грубу, кошлату мотузку, що огорнулася круг шиї Мармадука. Синя хмарка на той час майже зовсім станула.

— А-а-а… — прохрипів чаклун, захитався і обома руками схопився за горло. — Графе, штори! Затуліть світло!

Граф увесь цей час із глузливою усмішкою спостерігав то за дивним поєдинком, то за рухом стрілок на циферблаті свого годинника, та на голос чаклуна повернувся, схопився за штори, рвучко зсунув їх.

— Який же ви все-таки нездара… — невдоволено пробурчав він.

Місячне світло перестало проникати до спальні, прозора мотузка навколо шиї чаклуна щезла, й синя хмаринка знову спливла обіч відьми. Потемнішало, вогник свічки замиготів і майже згас. Графові, який стояв збоку від Інельди, здалося, що просто в повітрі змалювалася блякла, напівпрозора картина: купини, викривлені гілки мертвих дерев, болото в зеленій рясці та клоччя туману над ним. Тепер здавалося, що Інельда стоїть уже не на підлозі королівської опочивальні, а просто в болоті й загрузла в нього по коліна, а туман огортає її, не дає поворухнутися.

Граф здивовано закліпав — і видиво розтануло. Відьма ж закотила очі під лоба й почала повільно осідати на підлогу, синя хмара поволі опускалася на неї. Граф ще раз глянув на годинник, і коли по тому перевів погляд на відьму, та вже завмерла на підлозі.

— Скінчено! — вигукнув Мармадук, важко дихаючи. — Край, я зробив це!

— Вона мертва? — поцікавився граф. Циферблат на його годиннику не було закрито склом. Він скосив око на чаклуна, що уважно вдивлявся в обличчя відьми, та швиденько підштовхнув пальцем одну зі стрілок, перевів її трішки вперед.

— Старий напевне мертвий, — пробурмотів чаклун. — Отрута не може не подіяти. А ця без тями. Скільки часу минуло? — голосно спитав він, випростався та зробив рвучкий крок до графа. — Ну-бо покажіть…

Граф продемонстрував годинника й криво посміхнувся.

— Дві хвилини.

— Ах! — видихнув чаклун. — Мені здалося, не більше однієї!

Граф знизав плечима.

— Ну, ви ж самі бачите… Під час поєдинку здається, що час тече швидше. Ви програли суперечку, Мармадуку, й тепер мені винні… — з тією самою недоброю усмішкою він тицьнув довгим тонким пальцем у торбинки на поясі чаклуна… — Тепер мусите віддати мені одне зі своїх заклять.

Дзигарі на вежі головної площі міста пробили дванадцяту, і з останнім їхнім ударом настав час Магії Півночі.

Музика була невибаглива, проте зворушувала серця. Звучали губна гармоніка та триструнне банджо, подзвякував бубон. Старий Бодар сидів на барилі та награвав, як завше, з приплющеними повіками, відбиваючи ритм ударами босої п’яти об бруківку. Кукса Пляма пританцьовувала та трусила бубоном, а Пак Спритник відпрацьовував свою звичну програму.

Його тіло рухалося в ритмі музики, так що юні городянки очей не могли відвести. Особливий відтінок шкіри виказував, що Спритник — акс , представник рідкісного в цьому світі племені. Якби Куксі Плямі, котру ще звали Пронозою, було літ на сім більше, то вона теж привертала б до себе увагу натовпу, та поки що на неї дивилися з усього зібраного люду лише кілька хлопчаків. Так само, як і Пак Спритник, вона була аксою, для свого віку — зовсім невеличкою на зріст, мала рожевощоке личко та біляве, постійно розкошлане волосся, що стирчало врізнобіч жорсткими соломинками.

Майже два роки, чверть свого короткого життя, вона була безнадійно та пристрасно закохана в Пака Спритника.

У світлі смолоскипів він вигнувся в дугу, виконав «місток», став на руки, перекинувся через голову та почав жонглювати маленькими жовтими кулями, котрі досі невідомо де ховав. Кукса частіше забила в бубон, Бодар і собі прискорив ритм. Ніхто з глядачів не помітив, як Спритник дістав кулі. Збоку це нагадувало чари.