Тетяна Винокурова-Садиченко - Жарт другий. Квіт папороті.

Єгор.

Я сіла на підлогу біля дверей.

І побачила його. Він стояв за дверима — милий рудий хлопчисько, надто вже спокійний і відповідальний, як на свій вік, з величезними зелено-брунатними очима, стояв і чекав, поки я відчиню. Він був самотній там, за дверима, а ще там, напевне, було холодно… Дурниці. Який там хлопчисько! Він уже здоровезний парубок.

Ой.

Я згадала, що бачила його. Повільно звелася на ноги. Обережно відійшла від дверей. Довго дивилася на них здалеку, ніби намагалася точно побачити, що там, за ними (хто там, за ними). Невже він?

Якось я бачила його.

Була гожа, сонячна днина. Як на цю місцевість, то незвично сонячна днина. Туману майже не було. (Як завжди — майже, ледь помітна димчастість у повітрі). Ми з Елвісом шпацирували до магазину, коли побачили його. Він ішов назустріч. Рудий, із дивним полиском ув очах (живим полиском), стрункий і дуже симпатичний. Він помітив мене, уважно глянув, легенько усміхнувся самими лише очима, ніби й хотів привітатися, та не був певен, чи варто це робити. Я не впізнала його. Зрозуміла, що хтось із давніх знайомих, але хто саме — зрозуміти не встигла. Я усміхнулась у відповідь, і ми розійшлися.

«Хто це?» — спитав Елвіс.

«Не знаю» — відказала я. — «Хтось».

Тоді він видався мені сонячним. Зітканим із духмяного повітря тієї днини (імла не скрадала пахощів, як було зазвичай, а сонце немовби аж сяяло в його чуприні і заразом гралося нею, здавалося, ніби він — іграшка Сонця, а, може, й коханець Сонця, а, може, й Бог Сонця. Нашими імлистими просторами часом гуляють боги). Духмяного й свіжого. Чому ж він зараз прийшов до мене?

То це ти, майнуло у голові. Це ти сидиш у мене під дверима, хлопчику?

Дивно. Той сонячний образ нітрохи не ліпився до імли, навіть в уяві.

Я зловила себе на тому, що вже тримаю в руці ключа. Відійшла від дверей, жбурнула його на підлогу. Пішов ти. Відчиню, коли буду готова. Тільки не зараз. Не зараз. Зараз просто не можу уявити, як тицяю осиновим кілком у груди тому сонячному хлопчикові… Так от про що казала баба Галя…

«Не страшно, — як завжди, заспокоїла я себе. — Перший хід е2-е4, далі розберемося. Треба буде цьому кілка всадити — всадимо і йому. Це не так складно, як видається. Просто не сьогодні. Не сьогодні. Сьогодні я, нарешті, посплю не на клаві, а в теплому м’якому ліжечку. Дуже, до речі, позитивна ситуація».

Але чому він прийшов до мене? Чому до мене?… Чому?

Я вклалась у ліжко й відключилася.

Мені наснилася (-лося, —вся) Смерть. Уві сні я вирвалася з туману й подалася до міста. Гуляла з якоюсь дивною компанією — зі своєю шкільною подругою Катрусею, з піратом, у якого була мавпа на плечі, — він страшенно був схожий на когось, — із Елвісом і матусею. Матуся чомусь то з’являлася поруч, то зникала. Мерехтіла. Катруся обіймалася з піратом (це не дивно, бо на гуляннях Катруся завжди примудряється підчепити собі найсимпатичнішого хлопця, такий у неї талант), Елвіс намагався пояснити мавпі, що відрізняється від неї, — він-бо не просто звір, як оце вона. Мавпа не слухала — вона пила горілку. Ми ходили по барах, нехтуючи свіжим повітрям, і скрізь пиячили. У барах висів дим, і він був набагато густіший од нашого туману. Він нього трохи різало увіччю, та бар, де можна палити й не ріже очі від диму, знайти нелегко.

Я зустрілася поглядом зі Смертю, коли мавпа, врешті-решт, заговорила до Елвіса. Катруся чомусь перелякалася й заверещала (дивно, адже на балакучого Елвіса впродовж усього сну вона дивилася як на нормальне явище), пірат почав сварити мавпу, Елвіс образився і почав її захищати, повз нас чомусь пролетіло декілька шматків торта, і я зрозуміла — зараз, як у комедії, почнеться жбурляння тортами та іншою їжею, глянула у той бік, звідкіля летів шматок торта, й побачила Те. Ніщо. Воно сиділо і дивилося просто на мене. Помітивши мій погляд, усміхнулося. Я теж усміхнулася і жбурнула у нього тарілку з салатом. Не влучила. Бо влучати не було в що. Він розтанув у повітрі. Я підхопилася, підбігла до місця, де він сидів. Нічого. Порожній стілець, табличка «Зарезервовано» на столі.

— Прокидайся, — сказав офіціант голосом Елвіса.

Я розплющила очі й сіла у ліжку. За вікном розвиднювалося. Котяра сидів на ліжку. Був трохи напружений.

— Щось трапилося?

— Ага, — Елвіс помітно нервував, — воно шкрябалося.

— Що?

— Те, що за дверима.

— І що?

— Та нічого, пошкрябалося й пішло з півнями.

— То чого ти мене розбудив?

— Ти якось дивно спала…

— Тобто?