Тетяна Винокурова-Садиченко - Жарт другий. Квіт папороті.

— Ага, він — це вже не він. Так?

— Так.

— Добре, тоді допіру він прийде — бах! — і гаплик йому.

Баба Галя скрушно зітхнула.

— Сподіваюся, ти зробиш усе так, як оце кажеш.

— Я простежу за цим, — запевнив Елвіс, який виліз нарешті з-за моєї спини. — Той, хто буде близький для неї, мені близьким не буде.

— Добре.

Баба Галя підвелася й рушила до дверей. Візит завершено — зрозуміли ми. Пішли за нею. Домовик щось буркнув з приводу брудного посуду і загримав чашками. Він завжди так прощався.

У дверях баба Галя зупинила мене й тихо сказала:

— І ще одне, дитино, — не відчиняй дверей, поки не зрозумієш, що хочеш відчинити.

— Добре.

— Тримай!

Вона зняла щось із шиї й наділа на мене.

— Що це?

— Це принесе щастя. Сподіваюся.

— А як я сподіваюся!… — буркнула я, а тоді цьомкнула бабцю у щоку й подалася услід за Елвісом. Імла розвіялася, тому котяра не став на мене чекати й побіг уперед. Вовкулаки у такому розрідженому тумані не ходять, а місцеві собаки самі Елвіса бояться.

Минуло декілька суцільних днів і ночей. Суцільних — бо їх не скаламутила жодна неординарна подія. Котяра знай дивився свої реаліті-шоу, а я ворожила на Таро, кавовій гущі, фільтрах від цигарок…

Той, хто прийшов із туману, з’явився третьої ночі. Я прокинулася від того, що клавіатура трохи заважає спати і створює певну незручність моєму обличчю (яке лежало на ній), побачила на моніторі декілька сторінок суцільної літери «ф» і пішла готувати собі каву. Редактор чомусь не телефонував уже цілий тиждень. Може, в нього були якісь нагальніші справи, а, може, вирішив, що я — дохлий номер і забив на мене болта. Так чи так, а мене це трохи ображало. Перше: які це справи можуть бути, коли мій твір ніяк не дописується? Друге: це я — дохлий номер? Та я живий номер!

Саме від цих думок мене відірвало знайоме почуття. Той стояв просто під дверима. Не відчиняй дверей, поки не захочеш відчинити, казала баба Галя. Я замислилася. Здається, не хочу. Й далі не хочу бачити того, хто за ними стоїть.

Я зварила кави, сіла на кухні, дістала цигарки. Хоч як не силкувалася, та нікого з рідних, хто міг би бути за дверима, не змогла ні згадати, ані навіть уявити. Чомусь на думку постійно спадав (ліз, видирався) той хлопчик із дитсадка. Як же його звати? Олексій? Андрій? Сергій? Якесь поширене ім’я… якщо так узагалі можна казати про ім’я. Коли я їхала звідси, його батьки прийшли нас проводжати і його привели з собою. Наші батьки здавна товаришували.

Він тоді був у червоній сорочці, приніс мені подарунок — свою улюблену машинку. Це все, що я про нього пам’ятаю. Ні, не все. Пам’ятаю, як захищав мене у садку. Ніхто не насмілювався мене кривдити, бо він мене захищав. А в нашій групі він був авторитетом.

Якщо не він сидить зараз у мене під дверима у вигляді якоїсь нечистої сили, то хто? Більше з дитинства нікого не пам’ятаю. Крім хіба що… я повільно встала, підійшла до дверей.

(«І до мене приходили, і я приходила»)

Бабця? Ну навіщо це бабці? Іспит мені влаштувати? Дивно, невже не розуміє, що це небезпечно для неї ж самої? Взагалі-то, мені вже давно здавалося, що баба Галя трохи легковажить мною. Як до дитини ставиться… Хоча проти неї я навіть не дитина, просто немовля якесь та й годі.

Навряд. То невже там — цей хлопчик, якого я навіть не пам’ятаю?

Підійшла до дверей. Прислухалася. Вкотре довго й напружено слухала тишу. Хоч би хто там сидів, він може досить непогано чатувати. Тихо-тихо. Аж надто тихо. Неприродно.

Таку тишу не можна створювати навколо себе. Від подібної тиші тхне небезпекою, її відчуваєш у радіусі декількох метрів і одразу відчуваєш — в середині цього кола хтось чатує.

Я спробувала пригадати, якого кольору були очі в того хлопчика. Спробувала пригадати, як він розмовляв, яким був. І раптом — згадала. Він виринув із глибини підсвідомості. Не просто спогад — цілісінький образ. Його очі були незвичної брунатно-зеленої барви й завжди трохи сяяли (у їхній глибині було мерехтливе світло). Він носив завеликий одяг, влітку — великі чорні окуляри, інколи гаркавив, частенько хворів, кашляв, чхав. Був трохи блідий, але надзвичайно гарний (як здавалося мені у дитячому садку).

Єгор.

Це було ще несподіваніше, аніж поява його образу в моїй пам’яті. Його ім’я. Руде волосся. Чомусь тільки зараз, в асоціації з найменням зринуло у пам’яті його волосся. Руде, аж червоне. А ще — безбарвні вії, такі довгі, що їх не можна було не помітити. Він обов’язково мав вирости симпатичним хлопцем. Гарним хлопцем. І що найцікавіше — дуже добрим і відповідальним.