Тетяна Винокурова-Садиченко - Жарт другий. Квіт папороті.

Це добре, що він такий впевнений у своїй вірі… Може, це й справді непогана віра, якщо бог захищає його навіть тим, що дає таку впевненість…

Елвіс голосно чхнув із коридору, і я зрозуміла, що зараз станеться. Мій здоровезний котик зайшов до кухні і зацікавлено подивився на гостя. Я махнула йому рукою, це означало «іди геть, і мовчки». «Іди геть» Елвіс зрозумів, а от «мовчки», як завжди, проігнорував.

— Ну що таке?! — ображено звернувся він до мене. — Хоч познайомитися можна?!

Андрій закричав не своїм голосом, видерся з ногами на стілець, почав читати «Отче наш» і хрестити Елвіса, а заразом і мене. Елвіс здивовано зиркнув на мене.

— Я ж просила! — просичала я йому. Кіт виразно покрутив лапою біля скроні й почалапав до кімнати. Андрій перемкнув увагу на мене і заходився хрестити і молитися на мене з подвійною заповзятливістю.

Я сіла за столом і запалила чергову цигарку. Тепер залишалося тільки чекати, коли він усе ж таки второпає, що його бог у мій дім не зможе увійти і що ми з Елвісом зовсім не страшні. Процес розуміння затягнувся і виявився набагато довшим, ніж я сподівалася на початку. Мені потрібно було закінчувати рукопис, тому я просто підійшла до дверей та відчинила їх.

— Геть, — просто сказала я рекламному агентові бога.

Він не змусив просити його двічі. Пролетів повз мене, голосно затупотів східцями. І вже десь із сьомого поверху я почула: «Ісус любить тебе!» — і знову тупотіння.

Я посміхнулась і гукнула навздогін:

— Дякую! Перекажи йому, що він хороший!

Зачинила двері й повернулася до кімнати. Елвіс ображено демонстрував мені свою здоровезну сіру спину.

— Чому ти постійно відлякуєш моїх гостей? — спитала я.

— А чому я завжди повинен мовчати? — буркнув він. — У нас свобода слова! І я теж хочу поспілкуватися!

— Але ж ти їх лякаєш, Елвісе!

— Ой-ой-ой, як страшно! Тетяно, уяви, яким треба бути боягузом, щоб злякатися кота! Навіть не собаки, а кота!

— Кота, який розмовляє, — виправила я.

— А Мавка не боялася, — сказав він.

Бідолаха. Він знай сумував за Мавкою.

— Мавка не була людиною, Елвісе, — нагадала я.

— А ким вона була?

— Мавкою.

Я теж сумувала за нею.

Вона прийшла до нас восени минулого року, однієї прохолодної ночі.

Тоді я прокинулася від того, що почула якесь шкрябання. Зрозуміла, що сплю перед ввімкненим комп’ютером, і знову почула шкрябання. Шкрябались у двері. Я дістала з-під столу осиковий кілок і пішла відчиняти.

Мавка стояла на порозі: бліда струнка дівчина із вогкими зеленими косами (на вулиці була мряка), у довгій сірій одежині, з величезними очима кольору болотяної твані.

— Привіт, — сказала я.

Вона посміхнулася, простягнула мені аркуш. Я розгорнула. На аркуші великими нерівними літерами було написано: «Дитино, дозволь їй трохи пожити у тебе, їй потрібна допомога. Баба Галя». Бабу Галю я знала ще змалку. Вона жила у маленькій халупі за селом, майже у лісі. Казали, баба Галя більше спілкується з нечистою силою, ніж з людьми. Казали, що вона — відьма. Мабуть, якби її не боялися, то давно вже спалили б ту халупу. Проте нелюдь у нашому районі була дужча від людей. Казали, баба Галя завжди була бабою Галею. Коли вона народилася, ніхто не знав. Ніхто не знав, чи була вона колись дитиною, чи була молодою… Всі знали, що помре вона не скоро. Мені ж здавалося, що помре вона лише тоді, коли помре ліс. І здавалося, ніби й прийшла вона з лісу, ніби ліс народив її, аби підтримувати зв’язок із людьми.

Баба Галя мала кількох учнів. Мабуть, тільки так можна назвати тих, ким були ми для неї. Ми часто приходили в гості, допомагали поратися на малесенькому городі, гуляли з нею в лісі. Вона лікувала нас (хоча батьки й не дозволяли) своїми травами й корінням. Вона ворожила нам на кавовій гущі та знайомила зі своїм домовиком. А потім батьки виїхали й забрали мене з собою. Та я повернулася. По п’ятнадцяти роках я вирішила, що мені пора вертатися додому. І відразу ж пішла в гості до баби Галі. Я зраділа, коли побачила, що вона аж ніяк не змінилася, зовсім не хворіє і нітрохи не збирається помирати. Зраділа старій халупці з такими рідними пахощами сухого зілля й коріння. Зраділа домовикові, який, на відміну від баби Галі, трохи постарів. Баба Галя мені теж зраділа. Сказала, що я — єдина, хто має право отримати її знання, коли вона помре. Та я відповіла, що до її смерті ще потрібно дожити. Ми разом посміялися, а потім вона зварила чай з дивним смаком, і ми пили чай, а вона розповідала про ліс і про те, що вже десять років не ходить шукати квітку папороті, хоча раніше щороку шукала її, та все не могла знайти.