Тетяна Винокурова-Садиченко - Жарт другий. Квіт папороті.

Я уявила його — як він, схожий на чорну діру, сидить у своїй сірій (здається, сірій) одежині, тримає в руці кухоль пива й дивиться крізь нього на вікна мого будинку. Крізь скло, крізь пухнастий тютюновий дим… Він сидить, а всі навколо мимоволі намагаються триматися подалі від нього. Не те щоби він їх лякав… просто не хочуть бути поруч зі смертю. Це можна зрозуміти. Раптом стало шкода його. Адже він був самотнім. Дуже самотнім. Найсамотнішою істотою цього й потойбічного світу.

Я вирішила ніколи не сахатися від нього, може, поговорити з ним, розсмішити якось, чи що…

У двері подзвонили. О! А ось, мабуть, і він. Я підскочила до дверей, відчуваючи, як збудження знову хвилею підіймається всередині.

Відчинила.

Розчарувалася.

На порозі стояв худорлявий рудий хлопець з обсипаною вуграми мармизою. Ну от… знов якийсь рекламний агент.

— Ви вірите в Бога? — поцікавився він і всміхнувся. Усмішка була трохи перелякана, трохи розгублена.

А ось і Дурень, констатувала я. І справді рекламний агент. Рекламний агент Всевишнього. Ач, куди дістався наш маркетинг… Тільки чому він такий переляканий? Невже теж когось здибав у тумані? Там, у нашому тумані, тусується чимало всякої всячини.

— Хлопче, ти з цього району? — відповіла я запитанням.

— Угу, — буркнув він.

— І ти, мешканець нашого району, віриш у бога? — здивувалася я.

— Я розумію, про що ви, — чомусь пошепки відповів він і зробив великі очі, — але Ісус з вами… з нами… Це поганий район, тому що тут ніхто не вірить у Бога.

— А бог, відповідно, наплював на цей район, тому що ніхто в нього тут не вірить? — зрозуміла я.

Він чомусь геть розгубився, опустив очі й знизав плечима. А я вже налаштувалася на довгу дискусію… Що за день сьогодні? Просто свято обломів…

— Хочеш чаю? Або кави? — раптом спитала я. Шкода чомусь стало і незавершеної (непочатої навіть) дискусії, і цього переляканого хлопця.

Він здивувався моїм словам не менше, ніж я сама. Але посміхнувся (нарешті) й відповів:

— Кави, якщо можна…

Я впустила його, зачинила (гупнула так, що він підстрибнув) за ним двері. Цікаво, а якщо той… смерть зайде зараз, то куди мені цього рекламіста подіти? У шафу, мов того коханця? Просто анекдот якийсь вийде.

Він умостився за столом. Я зварила кави. Це важко було зробити, тому що божий рекламний агент постійно поривався зробити щось корисне, якось допомогти, чим дуже заважав зосередитися. А на каві потрібно зосередитися, щоб вона вийшла смачною.

Нарешті, коли все було готово, я зробила ковток і закурила. Він ухопив кекс, миттю з’їв його, взявся за другий, сьорбнув кави… все це так швидко. Дитино, подумала я, тебе що, голодувати твій бог примушує?

Потім хлопець почав кидати невпевнені погляди на пачку з цигарками.

— Цигарку? — спитала я.

— Я взагалі-то не палю… — почав виправдовуватися він.

— Спокійно, — я простягнула йому пачку й запальничку (він якось незграбно затягнувся), усміхнулася. — Твій бог тебе тут не бачить.

Після моїх слів він чомусь вдавився, почав кхекати. Потім подивився мені у вічі, підняв палець і серйозно повідомив:

— Бог бачить усе.

— Можливо, — я знизала плечима, — він узагалі полюбляє спостерігати. А як тебе звати? — хутко спитала я, а то зараз почне казати: мовляв, не мені вирішувати, що полюбляє, а чого не полюбляє його бог.

— Андрій, — відповів він.

— Тетяна, — сказала я й потиснула йому руку.

— То ти не віриш у Бога? — спитав він. З цигаркою в зубах та після того, як наївся моїх кексів, Андрій почував себе значно впевненіше.

— Чому ж ні? — вкотре знизала плечима я. — Всі боги мають право на існування, твій — також.

— Бог єдиний, — похитав головою Андрій.

— Оце мені й не подобається у твоїй релігії, — відказала я, — нетерпимість до інших релігій.

— А ти атеїстка? — спитав він.

— Я православна.

Він зовсім розгубився. Звідкіля ж йому було знати, що православними називали язичників, аж поки нашому народові силою не накинули християнства.

— Краще скажи мені, — змінила я тему, — ти чому такий переляканий? Там, — я мотнула головою в бік вікна, — щось не те?

— Та ні, — він теж кинув швидкий погляд туди, ніби перевіряючи, чи ніхто не стоїть за вікном. Байдуже, що я живу на дев’ятому поверсі. У такому густому тумані хтось легший від людини завиграшки може дістатися дев’ятого поверху, — просто увечері в тумані багато чого ввижається.

— А твій бог тебе не захистить у тумані? — спитала я.

— Захистить, — упевнено сказав Андрій, — тому я і ходжу о такій порі цими вулицями.