— На Сході є величні філософії. Десь тут неподалік — твердиня правди, знання… а довкола — запустіння, темрява, фетишизм. Чим ти поясниш це? Чому так багато сект у буддистів? Хіба Будда не один? Хіба він заповідав такі мерзотні традиції?
Буддист, сміючись, лукаво відповідав:
— А хіба Христос не один? Хіба він заповідав інквізицію, розділення своїх послідовників на різні церкви, на тисячі сект? Хіба ви не розумієте, що людська природа однакова всюди. Які люди — таких і богів собі ліплять. Ґаутама взагалі заперечував існування Бога. Він хотів, щоб люди самотужки піднімалися до знання, до розуміння свого становища в космосі. Наші традиції передають слова Будди. Він суворо докоряв брамінам за обман, за шарлатанство. Він навчав людей не покладатися на якихось верховних істот, а йти власними ногами по землі, очищатися від бруду душевного, допомагати іншим, любити друзів своїх. А жерці зробили з людини бога. Ну що ж — кожен творить сам себе, кожен вибирає свій шлях. Не захотіли мати Будду — людину, хай поклоняються Будді — небесному деспоту. Отож не дивуйтеся, що поряд зі священним краєм панує пітьма. Де є велике світло — там поруч повзе морок…
Юрій Сергійович слухав буддиста, розпитував. А я вже не цікавився нічим. Замкнувся сам в собі, жив лише мрією: може, все-таки відкриється неймовірне? Один промінь казки може відшкодувати всі втрати на тяжкому шляху…
Минав другий рік нашої мандрівки. Перед нами постали хребти Трансгімалаїв. Тяжко захворів Юрій Сергійович, померли чоловіки-старовіри, дві жінки. Лише Ксеня йшла поряд зі мною мовчазно, не нарікаючи, не жаліючись на здоров’я. Обличчя в неї схудло, загострилося. Очі запали, потемніли. Та ще добре витримувала путь старовірка Марина — невисока міцненька жінка.
Юрія Сергійовича ми залишили в монастирі. Він кашляв натужно, на вустах з’являлися червоні плями. На прощання вчений потиснув мені руку, прошепотів:
— Жаль… Не пощастило… Поклонись за мене… Скажи, що вмер у дорозі… до світла… І ще… Григорію, пам’ятай про Вітчизну… послужи їй… Що взнаєш — передавай нащадкам… Хай несуть легенду далі, далі… Без легенди не можна…
Ми пішли втрьох за буддистом. Довкола нас виростали, громадилися кришталево-крижані піки, гриміли потоки. Ми йшли через хисткі місточки над прірвами. Внизу клубочилися тумани, безодня кликала до себе, завмирало серце.
Марина не витримала неймовірного шляху. В неї серце билося, ніби крило пташки, ноги підгиналися.
— Недостойна ввійти в Біловоди, — прошепотіла вона. — Серце підказує, щоб зупинилася… Йдіть самі…
Ми залишили її в непальській сім’ї, серед чудових простих людей. Вони не розпитували, куди ми йдемо, навіщо. Певно, знали самі. Обіцяли доглянути жінку.
Нарешті в глибокому узгір’ї буддист залишив нас. На прощання сказав:
— Ідіть далі, ущелиною. Я — не можу. Коли вам належить побачити таємницю — ввійдете до неї. А ні — краще вертайтеся. Хай далі вас веде ваша карма…
Він рушив назад. Ми залишилися з Ксенею самотні серед грізного громаддя Гімалайських гір. І досі та путь здається мені нереальністю, сновидінням…
Ущелина ставала дедалі вужчою. Скелі змикалися високо над головою, закриваючи сонце. Було темно й сиро. Тиша, страшне, непроникливе мовчання огортали нас, гори, все навколишнє.
Ксеня зупинилася, притулилася до кам’яної стіни. Заплющила очі. Важко дихала. По щоках її текли сльози.
— Грицю, не можу… Серце рветься з грудей… Не дійду…
— Ксеню, голубко… Треба йти. Ми повинні зустріти кого-не-будь… інакше…
— Що?
— Смерть…
Ксеня жалібно всміхнулася.
— Що нам смерть?.. Все одно… колись помремо… Мої подруги померли. Юрій Сергійович при смерті… Тільки кортить… Дуже хочеться… хоч одним оком глянути… які вони — Біловоди…
— Я нестиму тебе, Ксеню…
— Ти сам ледве йдеш, любий… Щоки запали, руки — як цівки… Дай відпочити. Вранці підемо далі…
Довкола густішав туман. Не видно було навіть вузенької стежини, по якій ми йшли. Молочний морок огорнув скелі. Нам справді не лишалося нічого іншого, як заночувати.
Я знайшов навпомацки заглибину в скелі. Там ми прилягли. Я поклав під голову Ксені торбу з рижем, сам сів біля неї. Хвилі видінь пливли в моїй свідомості. Заграви на обрії… Чорні вершники… Блиск щабель, вибухи, заплакані діти… Хрести, хрести… Мільйони хрестів на просторах Землі… А на тлі тих видінь зненацька виникла біла постать. Великі ясні очі, спокійне обличчя, запитливий вираз. І тихий голос: «Все залежить від тебе». Чому з’являється дивна постать тут, серед гір?
Читать дальше