Олесь Бердник - Чаша Амріти

— Шамбала, — повторив я. — Небесне царство. Швета-Двипа. Острів Світла, що літає в просторі. Я чув про це. Читав. Там живуть Кумари, безсмертні аскети, які повстали супроти Брами, верховного бога…

— От бачте. Ви запам’ятали. Ще один образ Прометея. Повстанці супроти сліпого закону Природи, революційні сили розуму. Чому всі народи світу дивилися на Схід, розповідаючи про оселю небесних істот? Чому вказувалися найвищі гори? Навіть паші билиці про Святогора-титана, який закам’янів у гірських ущелинах? Хіба вони не кажуть про те саме? І, нарешті, Біловоди… Я вірю старому Артамонову. Певна річ, він не може нам розповісти чогось певного. Адже йшов він не як учений, а віруючий фанатик. Та йому й не показували всього. І залишитися не дозволили, хоч він і просився. Ви збагнули? Отже, не кожному можна там бути…

— Який же смисл у їхньому перебуванні на планеті?

— О, великий. Уявіть, що їх взагалі нема. Уявіть, що нема казок про царство добра й правди. Нема легенд про чудеса, про добрих титанів. Нема образу Прометея, який одухотворив так багато творів. А хто скаже — що вони зробили, а чого ні? Григорію Васильовичу, я вам всього, що думаю, не буду переказувати… всього й не передаси словами… Скажу лише одне: відтоді, як я почув про чудесний край в Гімалаях — це сталося ще в експедиції, — вже не було мені спокою. І вдень і вночі мрію потрапити до дивних пришельців. Не для себе, а для людей. Не знаю, чи доберуся… а не можу не йти. Ось і закликаю людей, щоб іти разом. Дорога далека, треба друзів. Таких, щоб вірили. Вчені — ви знаєте — в більшості скептики. Інколи краще прості немудрящі люди. Тут саме такий випадок, ви розумієте?

Ксеня приклала руки до грудей, полегшено зітхнула.

— Слухала вас, слухала… наче казку якусь. Не все розумію. Мудро дуже… але радісно… Є Біловоди? Я так зрозуміла?

— Є, Ксеніє Афанасівно, — засміявся гість. — То нічого, що ви не все збагнули. Серце ваше давно збагнуло істину. А істина одна — добро й правда…

А тепер — ближче до справи. Мені приємно, що зустрівся на путі вчений, друг. Знатимемо, що шукаємо. А залишимося живими — передамо свої знання людям. Не містичні вигадки, а наукові факти. Григорію Васильовичу, як вирішуєте? Будете супутником?

Я вагався недовго. Навіщо мені пусте проживання? Ксеню не зупиниш. Без неї не життя. Повертатися? Куди? Я люблю свій народ. Хочу послужити йому. Доля посилає мені дивовижну можливість. Я вчений. Піду назустріч покликові. Може, на цьому шляху буду корисний людям…

Юрій Сергійович простягнув свою руку. Моя рука й Ксенина лягли в його долоню…

Ми вирушили в серпні. Батько умовляв Ксеню, просив, щоб вона подумала, чи варто йти в невідомі краї. Тут рідні землі, тут милий серцю Алтай. Народяться діти, прийде радість, життя ввійде в звичний потік. Богові бажано, щоб ми жили й працювали там, де народилися…

— Ні, батя, ні, — вперто відмовлялася Ксеня. — Хто, як не Бог, уклав мені до серця бажання піти в святий край? Не можу, родимий, не можу лишитися. Змарнію, пропаду. Не умовляй…

Старий Лебідь з сумом благословив її й мене. Пожитки нав’ючили на коня. З села вийшло, окрім нас, ще дев’ятеро. Всього вирушило до Біловодів дванадцятеро.

Перейшли Катунську гряду. З перевалу видно було сліпучі верхів’я Білухи, блакитні хвилі гір. А далі, на півдні, бовваніли в мареві грандіозні масиви таємничих хребтів.

Шість жінок і троє чоловіків, які покинули Мульту, були запеклими старовірами. На привалах вони окремо готували собі їжу, окремо молилися, мали окремий посуд. Ішли мовчазно, урочисто, 3фанатичними поглядами.

Настала зима. Ми зупинилися на краю пустелі. Найнялися працювати у китайських поселенців. Впали сніги. Ми рубали в лісах високі, товсті модрини, пиляли, обтісували тверді стовбури для нових будівель.,

Навесні рушили далі, заробивши трохи грошей та придбавши харчі. Юрій Сергійович повернув караван на південний схід, щоб минути Джунгарію.

— Розбійницькі племена, — пояснив він. — І небезпечні болота…

Нас зустріла мовчазна сувора пустеля. Нескінченні бархани, глинисті урвища, кам’яні схили. Де-не-де саксаул, колючі трави, невеликі пишні оази. Біля одного озера нас спіткала біда.

Налетів з-за барханів загін вершників, з гиком і свистом заарканив людей і коней. Не давши ні схаменутись, ні поплакати, ні пожалкувати, степові розбійники погнали нас у глиб пустелі.

Тяжка була путь. Не оповім про все. Для цього не вистачило б кількох діб. Троє жінок і два чоловіки з старовірів умерли від спраги по дорозі. Вершники безжалісно кинули їх між скелястими ущелинами, не дозволивши навіть закопати.