Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

А ось і будинок.

- Ти, здається, на п’ятому?

- На другому, - виправив Борис.

- Ага! От і добре. Не вб’ємося, якщо п’яні з балкона попадаємо, - відчувши давно забутий і, виявляється, такий приємний тягар пляшок у сумці, Василь несподівано звеселів.

Приготували закуску. Посідали за стіл. Налляли. Випили. Жити стало краще. Теми для розмов раптом посипалися, неначе манна небесна. Стільки всього потрібно було обговорити. Сиділи, обговорювали. Випили ще. Лише після третьої Василь згадав, що так і не подзвонив Олені. Побіг до телефону, набрав номер.

- Пташечко, я сьогодні у Бориса. Ти ж пам’ятаєш Бориса? Мого шкільного приятеля?

- Пам’ятаю.

- Ти ж не образилася, Оленко?

- Ні-ні, що ти, я розумію.

Оце більш за все й дратувало його в ній. Оця поблажливість, цей спокійний лагідний голос, де так і вчувається втомлений докір. Ну, скажи ж ти! Ну, кричи, лайся! Поводь себе, як людина, а не приручена собака. Ох, Олено, Олено… Він попрощався, побажав солодких снів, поклав слухавку.

- Ну що? Щастя? - їдко посміхнувся Борис.

- Щастя, - буркнув Василь і раптом згадав, чому взагалі вирішив іти сьогодні до приятеля.

- Слухай, Борисе, а ти не можеш поспілкуватися з одним моїм пацієнтом?

- Навіщо це? - здивувався Борис. Налив, жестом запросив не гаяти часу.

Випили. Закусили.

- Мені здається, що ти краще його зрозумієш, - пояснив Василь, жуючи огірок.

- Що, - посміхнувся Борис, - скажений фізик?

- Гірше, - посміхнувся у відповідь Василь, - скажений Янгол.

І почав розповідати Борисові про Янгола. Від самого початку. Як той з’явився у лікарні, що робив, що говорив. Виявилося, що всі розмови з ним пам’ятає майже дослівно. Крім хіба що формул його і малюнків. Та щось приблизно пояснити все ж таки зміг. Схоже, що розповідав він дуже довго. Так як у грі в хрестики-нулики, язик уже добряче заплітався, першу пляшку було випито, а другу - помітно почато. Закінчив розповідь уже не зовсім зв’язними думками про цей досить с-складний… гик!… в-випадок.

Борис сидів, підперши щоку рукою. Аж здавалося, ніби одна половина його обличчя наїхала на іншу. З п’яним розумінням дивився на друга. Одним оком, що залишилося на тій половині, яка наїхала.

- Ну т-то що? - нарешті підвів до логічної кінцівки Василь. - Доп-поможеш?

Борис із розумним виглядом кивнув. Взяв пляшку, налив по останній чарці.

- Знаєш, Василю, - він розмовляв іще зв’язно, але повільно. Підняв указівний палець, уважно подивився на нього, тицьнув ним у товариша, - ти - молодець! Я тебе поважаю.

- І ти - молодець, - чомусь зрадів такому поворотові розмови Василь, - я тебе теж поважаю.

- Із психами не кожен зможе…

- Ці діти у школі ще страшніші за психів…

- Не всі, не всі…

І Борис, помахуючи вказівним пальцем, взяв-ся щось про когось розповідати. Якась дитина… Якось там її звуть… Дивна дитина, проте розумна…

Невдовзі Василю почало здаватися, що Борис розповідає про його Янгола. А може це не Борис, а знову він, Василь, розповідає? Ні-ні, сказав він собі, просто ця дитина схожа на мого Янгола. Теж не обділена розумом, теж трошечки зарозуміла і теж хвилює Бориса. Здається, саме в цей момент на столі бозна-звідки взялася ще одна пляшка. Далі Василь не пам’ятав…

Увечері мама зайшла до Інки. Та була вже у ліжку - натягнувши простирадло до самого носа, розглядала стелю. Вона вельми полюбляла розглядати стелю. На цій стелі було досить багато маленьких шпаринок і плямок. Було за що вчепитися поглядові. Так ліпше було думати. Зайняти чимось погляд - і вперед. Таж ні, мама не могла дати дитині спокій і на один вечір. Розмови на ніч уважалися дуже корисними для Інчиного виховання. Вичитала в якогось дурнуватого Карнегі. Отже, мама прийшла побалакати. І знову розмовляти повинна була вона, а Інка (золота дитина) повинна була тихесенько прикусити язичка.

- Спиш? - спитала мама.

- Ще ні, мамо, - відповіла Інка. - Взагалі, мамо, сьогодні я спати не збираюся, але тобі про це не скажу.

- Та побалакаємо? - запропонувала мама, сідаючи на краєчок ліжка. Ну прямо досвідчений психіатр! «Ви хочете про це побалакати?». А що, давай, раптом вирішила Інка.

- Мамо, послухай, що Борис Едуардович сказав про Всесвіт, - Інка аж сіла на ліжку і почала розповідати. І розповіла. Вона пішла навіть далі:

- А ось, наприклад, якщо початкова маса була і справді нескінченною? Не можна відкидати цю можливість лише тому, що ми не можемо уявити нескінченність…

І ще далі:

- І що таке взагалі нескінченність? А може, це просто зовнішні параметри, а розширення йде по внутрішніх? Він ніби розбухає… Хоча, знаєш, мамо, я більш схильна згодитися з теорією Бориса Едуардовича. Всесвіт скінченний і сферичний. Може, замкнений… Не дарма ж сфера є єдиною можливою формою існування у космосі. Сферичні тіла, сферичні орбіти, та й ці електрони…