Стивен Кинг - Шукач [Стрілець]. Темна вежа I

Моторошно посміхаючись, хлопчик пішов.

Зачиняючи за собою двері, він почув, як мати жалібно застогнала. Як дух смерті. А слідом за цим, не ймучи віри власним вухам, почув звук удару — слуга його батька наказував їй стулити писок.

Стулити писок!

Жахлива усмішка не сходила з вуст Роланда. Він рішуче пішов вимагати випробування.

Джеймі щойно повернувся з походу по крамницях. Угледівши, що Роланд перетинає двір для навчань, він з усіх ніг рвонув до нього, аби переповісти останню плітку: на заході повстання, пролилася кров, море крові. Але слова застрягли у нього в горлі. Хлопці були знайомі з пелюшок. Малими вони борюкалися, лупцювали один одного й незліченну кількість разів вивчали стіни, в яких народилися.

Роланд пройшов повз нього, не помічаючи, на вустах застигла болісна усмішка. Він прямував до Кортової хижі, вікна котрої були затулені шторами, щоб уберегти господаря від лютої полуденної спеки: прилігши відпочити, Корт набирався сил для вечірніх подвигів у брудних борделях нижнього міста.

Інтуїція підказала Джеймі, що буде далі, і зараз, боячись та разом з тим радіючи, що стане свідком справжньої події, він розривався від бажання піти за Роландом і побігти по інших хлопців.

Аж ось чари моменту розвіялися, і він щодуху помчав до головної будівлі, вигукуючи: «Катберте! Алане! Томасе!» У спекотному повітрі крики звучали тихо і непереконливо. Всі вони були наділені хлопчачою інтуїцією, тож здогадувалися, що рано чи пізно саме Роланд стане першим із них, хто перейде межу. Але все сталося аж занадто швидко.

Жахлива гримаса усмішки, побачена на Роландовому обличчі, вразила Джеймі більше, ніж усі звістки про війни, революції й чаклунство, разом узяті. Це було щось серйозніше за плітки, що вилітають із беззубого рота, власниця якого сидить над засидженими мухами голівками латуку.

Роланд підійшов до хижі свого вчителя і ударом ноги розчахнув двері. Вони вдарилися об грубу штукатурку на стіні й рикошетом відскочили назад.

Раніше він ніколи не заходив усередину. З порогу відкривалася кухня аскетичного вигляду зі стінами, пофарбованими в коричневий колір. Тут було прохолодно. Стіл. Два стільці з прямими спинками. Два буфети. Вичовганий лінолеум на підлозі, яким пролягали чорні стежки від охолоджувальної комори, влаштованої під підлогою, до тумби, над якою висіли ножі, і до обіднього стола.

Це була святая святих самотньої людини, чиє життя проходить у спілкуванні з іншими людьми. Жалюгідний притулок палкого нічного гуляки, котрий, хай навіть суворо, але все ж таки любив хлопців трьох поколінь і навіть виховав декого з них на справжніх стрільців.

— Корт!

Він перекинув обіднього стола, і той із гуркотом покотився по кухні та врізався у кухонну тумбу. Ножі, що висіли на гачках, із дзенькотом впали зі стіни й розсипалися по підлозі.

У сусідній кімнаті щось незграбно заворушилося, потім почувся звук, наче сонний Корт прочищав горло. Роланд не заходив, бо знав, що це обман. Корт прокинувся миттєво і стояв тепер за дверима сусідньої кімнати, поблискуючи оком у темряві й готуючись скрутити в'язи необережному зайді.

— Корте! Виходь, прислужнику, я хочу тебе бачити!

Роланд говорив Високою Мовою, тож Корт розчахнув двері. На ньому була тільки білизна — тонкі шорти на приземкуватому м'язистому чоловіку з кривими ногами, з ніг до голови вкритому шрамами. Кругле черевце видавалося вперед, але хлопець на власному досвіді переконався, що там, усередині, пружинна сталь. Єдине зряче око люто виблискувало з западини на побитому обличчі. Голомозий череп увесь був у вм'ятинах.

Хлопець по-військовому віддав честь.

— Ти більше не вчитимеш мене, прислужнику. Сьогодні я буду твоїм учителем.

— Рано ти, шмаркачу, — недбало кинув Корт, але він теж говорив Високою Мовою. — По-моєму, мінімум на два роки рано. Я спитаю тільки про одне. Ти відступишся?

У відповідь на це хлопчик тільки посміхався: жахливо, болісно. Для Корта, що бачив такі усмішки на залитих кров'ю полях війни, війни за честь і безчестя, цього було досить. Мабуть, іншої відповіді він не потребував.

— Погано, — відсутнім тоном сказав учитель. — Ти подавав великі надії… був найкращим учнем за останні два десятки років. Шкода буде бачити, як ти зламаєшся і покотишся темною стежкою, не розбираючи дороги. Але світ зрушив з місця. Погані часи настали.

Хлопчик досі мовчав (і, мабуть, якби Корт запитав, не зміг би чітко пояснити, чому він так чинить), але вперше за весь той час усмішка, що вселяла страх, трохи пом'якшилася.