Стивен Кинг - Шукач [Стрілець]. Темна вежа I

Ми дивилися згори вниз на все, що там відбувалося. Не пам'ятаю, щоби хтось із нас бодай слово промовив — ми просто впивалися побаченим.

У залі стояв величезний камінний стіл, накритий для стрільців та їхніх дружин, звідки вони спостерігали за тими, хто танцював. Самі стрільці танцювали мало, переважно лише молоді. Пригадую, серед танцівників був і той кат, що відкрив кришку отвору, коли вішали Гекса. Старші стрільці просто сиділи собі за столом, і в мене було таке враження, що їх сильно бентежило все те світло, море цивілізованого світла. Їх мусили поважати й боятися, бо ж вони були стражами. Але в тому натовпі кавалерів з їхніми манірними дамами вони більше скидалися на конюхів…

Чотири круглих столи, весь час обертаючись, прогиналися від страв. З сьомої вечора до третьої години ранку безперестанку сновигали туди-сюди кухарчуки. Столи нагадували циферблати годинників: ми вдихали аромати смаженої свинини, яловичини, лангустів, курчат, печених яблук. Столи оберталися — запахи змінювалися. Подавали морозиво й льодяники. І м'ясо на рожні просто з печі.

Мартен сидів поряд із моїми батьками — я впізнав їх навіть із такої висоти. Один раз вона танцювала з Мартеном, вони повільно кружляли в танці, зала розступилася перед ними й заплескала в кінці. Стрільці не аплодували, але мій батько повільно підвівся і простягнув їй обидві руки. Й вона пішла до нього, усміхнена, й подала руки.

То був надзвичайно важливий момент. Це відчували навіть ми у своєму сховку. На той час мій батько вже очолив свій ка-тет — хай буде тобі відомо, Тет Револьвера — і мав от-от стати Діном Гілеада, якщо не всього Внутрішнього Світу. Це знали всі. І Мартенові це було відомо краще, ніж будь-кому… крім, хіба що, Габріели Веріс.

Нарешті хлопчик заговорив, але в голосі його звучала помітна нехіть.

— Твоєї матері?

— Авжеж. Габріела-з-Вод, дочка Алана, дружина Стівена, мати Роланда. — Стрілець широко розкинув обидві руки, наче знущався сам із себе (мовляв, «такий вже я, то й що з того?»), а потім знову безсило впустив їх на коліна.

— Мій батько був останнім із володарів світла.

Стрілець опустив очі на свої руки. Хлопчик і далі зберігав мовчання.

— Я пам'ятаю, як вони танцювали, — мовив стрілець. — Моя мати й Мартен, стрілецький радник. Пам'ятаю, як танцювали, повільно кружляючи, сходячись і розходячись, виконуючи стародавні па ритуального танцю залицяння.

Він подивився на хлопчика й посміхнувся.

— Але це нічого не значило, розумієш? Тому що влада непомітно була передана таким чином, що ніхто не знав, але всі здогадувалися, і моя мати повністю належала тому, хто тримав цю владу в руках. Хіба ж ні? Хіба вона не підійшла до нього, коли танець закінчився? І взяла його руки в свої. Хіба вони не плескали в долоні? Вся зала вибухла аплодисментами, всі ці гарненькі хлопчики та їхні розпещені дами, хіба вони не аплодували й не прославляли його? Хіба ні? Хіба ні?

У темряві, десь на віддалі, не припиняючись ні на секунду, капала вода. Хлопчик мовчав.

— Я пам'ятаю, як вони танцювали, — тихо повторював стрілець. — Пам'ятаю, як танцювали. — Він підняв очі на камінну стелю печери, що губилася в пітьмі, й на якусь мить здалося, що зараз він закричить у неї, почне сипати прокльонами, наосліп кине виклик цим незрячим і без'язиким тонам граніту, що тримали в своїй камінній утробі їхні такі дрібні життя, не значніші за життя мікроорганізмів.

— Чия рука тримала ніж, що приніс моєму батькові смерть?

— Я втомився, — сказав хлопчик і знову замовк.

Стрілець поринув у мовчання, а Джейк ліг на кам'яну підлогу, підклавши під щоку долоню. Маленький вогник, що горів перед їхніми очима, ослаб. Стрілець скрутив цигарку. Здавалося, оком пам'яті він і досі бачить сяйво кришталю, чує вигуки під час обряду посвяти, такого порожнього в голому краї, що вже тоді втратив надію, але все-таки чинив опір сірому океанові часу. Спогади про той острівець світла завдали йому сильного болю, і він шкодував, що взагалі побачив на власні очі всю ту пишноту й батькове приниження.

Він випустив дим із рота й ніздрів, подивився на хлопчика й подумав: «Ми робимо великі кола по землі: кружляємо, повертаємося на те місце, звідки виходили, і знову рухаємося по колу. Повторення — вічне прокляття денного світла.

Коли ми ще побачимо світло дня?»

Він заснув.

Коли його дихання стало рівним і глибоким, хлопчик розплющив очі й подивився на стрільця поглядом, у якому втома і любов поєдналися в нероздільне ціле. Останній промінчик світла забарився на мить у його зіниці, а потім потонув навіки. Джейк теж заснув.