Стівен Кінг - Крізь час. Темна Вежа II

— Бо якщо ви справді думали, що за нами хвіст, то його нема. Я б його зразу засік. Ох уже це місто! Господи. Свого часу мені довелося переслідувати купу народу. Ви не повірите, скільки людей стрибало у мою машину й казало: «їдь за тою тачкою». Знаю, здається, що таке можна тільки в кіно почути, правда ж? Так і є. Але, як то кажуть, мистецтво наслідує життя, а життя наслідує мистецтво. Таке буває насправді! А щодо того, як позбутися хвоста, то це легко, якщо знаєш, як це робиться. Просто…

Бубніння таксиста стало лише тлом, на якому Едді, щоб кивнути у разі потреби, слухав рівно стільки, скільки необхідно. Якщо задуматися, то тріскотня водія насправді була досить потішною. Одним із хвостів був темно-синій седан. Едді припустив, що він належить митниці. Інший — вантажний автофургон із написом «ПІЦА ВІД ДЖИНЕЛЛІ» на бортах. Там була також зображення піци, тільки піцою було усміхнене обличчя хлопчика. Усміхнений хлопчик плямкав губами, а під картинкою було гасло «ММММММ! Піца — СМАААААКОТА!» Але якийсь молодий художник-урбаніст з балончиком фарби і примітивним почуттям гумору закреслив слово «Піца» і над ним друкованими літерами написав «ПИСЬКА».

Джинеллі. Едді знав тільки одного Джинеллі — той керував рестораном «Чотири отці». Піцерія для нього була допоміжною справою, гарантією безпеки перед аудиторами. Джинеллі і Балазар. Невіддільні одне від одного, як хот-дог і гірчиця.

За початковим задумом, біля аеропорту на нього мусив чекати лімузин із шофером, який мав домчати його до Балазарового закладу — бару в центрі міста. Але, ясна річ, початковий варіант не передбачав двох годин у маленькій білій кімнатці, двох годин безперервного допиту, який йому влаштувала одна група митників, поки інша група спочатку спускала, а потім прочісувала вміст зливних цистерн літака, шукаючи велику партію контрабандних наркотиків, в перевезенні якої підозрювали Едді, чималу партію, яку не змиєш в унітаз і не розчиниш у воді.

Тож коли він вийшов назовні, лімузина, звісно, вже не було. Водій діяв за інструкцією: якщо перевізник не вийде з терміналу за п'ятнадцять хвилин після того, як його залишить решта пасажирів, притьмом мчати геть. Водій лімузина повівся обережно і не скористався телефоном в автомобілі, який міг прослуховуватися, бо працював на радіохвилях. Балазар, мабуть, подзвонив кому треба, з'ясував, що Едді вляпався, і приготувався до того, що в нього незабаром теж виникнуть проблеми.

Хай навіть Балазар визнавав, що Едді — кремінь, все одно наркоман залишався наркоманом. Не можна було розраховувати на те, що наркоман не зламається під тиском.

З усього цього випливало, що фургон піцерії запросто міг порівнятися з таксі, з його вікна могло висунутися дуло автомата, і після цього на задньому сидінні таксі залишилося б щось дуже схоже на закривавлену тертушку для сиру. Але Едді більше хвилювався б з цього приводу, якби його протримали чотири години, а не дві. А якби його тримали шість годин, то хвилювання було б значно сильнішим. Атак… дві години… він подумав, що Балазар все-таки вирішить, що він тримав язика за зубами хоча б ці дві години. І захоче дізнатися, де його товар.

Насправді Едді весь час озирався назад, бо там були двері.

Вони вабили його до себе.

Коли митники наполовину вели, наполовину волочили його сходами до адміністративної будівлі аеропорту Кеннеді, він озирався через плече, і двері були на місці — неймовірно, але безсумнівно, беззаперечно реальні. Вони летіли в повітрі на відстані приблизно трьох футів. Крізь отвір він бачив, як на берег накочують хвилі й розбиваються об пісок, бачив, що день там почав хилитися до вечора.

Двері були наче картинка з секретом, у якій сховане ще одне зображення. Спочатку ви б не помітили його нізащо в світі, але щойно воно відкрилося вашим очам, не бачити його вже було неможливо, хай там як ви намагалися.

Коли стрілець раз чи два виходив без нього, двері зникали, і Едді охоплював страх. Він почувався наче дитина, в кімнаті якої вимкнули нічник. Уперше це сталося під час допиту на митниці.

«Мені треба піти. — Роландів голос прозвучав чітко, заглушивши собою питання, якими митники закидували Едді. — Мене не буде всього лише декілька хвилин. Нічого не бійся.

«Чому? — спитав Едді. — Чому ти йдеш?»

— Що таке? — спитав його один із митників. — Ти зненацька так перелякався.

Його справді огорнув раптовий страх, але цей бовдур все одно б не зрозумів, чого він боїться.