Стівен Кінг - Крізь час. Темна Вежа II

Голос шварґотів таємничою мовою, а слова були такими незвичними, майже принадними… але їх зміст дійшов до нього чітко і ясно. І хоча обличчя лишалося незворушним, Едді боляче стиснув зуби і тихо, роздратовано присвиснув.

Голос казав, що гру закінчено. Він ще навіть з літака не зійшов, а гра вже закінчилася.

Але це було не насправді. Нічого такого не могло відбуватися наяву. Просто його уява в останню хвилину викинула коника і пішла витанцьовувати параноїдальну джигу, от і все. Він не зважатиме на це. Просто викине цю думку з голови, і все минеться…

Ти НЕ знехтуєш, бо інакше тобі доведеться сісти за грати, а я сконаю! — проревів голос.

«Та хто ти такий, заради всього святого?» — мимоволі перелякано спитав Едді й почув, як хтось (чи щось) у його голові глибоко й палко зітхнув з полегшенням.

«Він повірив, — подумав стрілець. — Дякую вам, о всемогутні боги, він повірив!»

Літак зупинився. Табло «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ» згасло. М'яко стукнувся об борт трап, який підкотили.

Вони прибули.

Є місце, де ти можеш залишити його, поки здійснюється Проходження Митниці, сказав голос. Безпечне місце. Потім, коли ти здійсниш обряд, то зможеш забрати його знову і віднести цьому чоловікові, Балазару.

Люди вже вставали зі своїх крісел, діставали речі з багажних полиць і намагалися придумати, куди б подіти пальта, які, згідно з оголошенням пілота, можна не одягати, бо надворі занадто тепло.

Візьми свою сумку. Куртку. А потім знову йди до вбиральні.

Вби…

Ох. Туалету. Голова.

Якщо еони вважають, що у мене наркота, то вирішать, що я намагаюся спустити її в унітаз.

Та Едді розумів, що це не має значення. Двері ніхто не ламатиме, бо це може налякати пасажирів. І їм відомо, що нікому не вдасться спустити два фунти кокаїну в унітаз літака, не залишивши жодних слідів. А раптом голос казав правду… про те, що є безпечне місце? Але як таке може бути?

Не думай про це, чорти б тебе забрали! ЙДИ!

І Едді пішов. Бо нарешті збагнув усю серйозність ситуації. Він не бачив того, що було відкрито поглядові Роланда, котрий упродовж багатьох років вправлявся у спостережливості (і вправи ці були мішаниною тортур і вправності), але розгледів обличчя стюардес — справжні обличчя за масками посмішок, — що допомагали пасажирам, передаючи сумки й коробки зі стінної шафи для зберігання багажу. Він бачив, що вони поквапливо блимали на нього, знову і знову.

Він узяв сумку і куртку. Двері, що вели до трапу, вже були відчинені, й люди помалу просувалися проходом. Двері в кабіну пілотів були відчинені, і в отворі стояв Капітан. Він теж посміхався… а ще дивився на пасажирів першого класу, які досі збирали свої речі, помітив його — ні, знайшов його, — а потім знову відвів погляд, кивнув комусь, скуйовдив волосся якомусь малому.

Зараз йому було холодно. Не через ламку, просто холодно. І холодно йому стало зовсім не від голосу в голові. Холодно — часом це буває добре. Просто треба слідкувати за тим, аби не замерзнути.

Едді рушив уперед, дійшов до місця, де можна було повернути ліворуч і вийти до трапу… а потім раптом затулив рота долонею.

— Мені недобре, — пробурмотів він. — Вибачте. — Він причинив двері кабіни, що трохи перекривали прохід до переднього відсіку першого класу, і відчинив двері туалету праворуч.

— Боюся, вам слід вийти з літака, — різко мовив пілот, коли Едді відчинив двері. — Зараз…

— Здається, мене зараз знудить, і не хотілося б, щоби блювотиння потрапило на ваші черевики. Або на мої, — сказав Едді.

Секундою пізніше він був уже в туалеті, за замкненими дверима. Капітан щось говорив. Едді не міг розібрати слів, та й не хотів. Важливим було те, що він просто говорив, а не кричав, він був правий, ніхто б не зчинив бучу, поки двісті п'ятдесят пасажирів чекають своєї черги зійти з літака через одні-єдині двері в передньому відсіку. Він був усередині, тимчасово в безпеці… але який у цьому сенс?

«Якщо ти там, — подумав він, — то роби щось, і швидше, хай там хто ти є».

Якусь жахливу секунду-дві не було взагалі нічого. Мить була короткою, але в уяві Едді Діна вона розтяглася до вічності, ніби та турецька іриска, що їх Генрі часом купував йому влітку, коли вони були ще дітьми. Якщо малий Едді поводився погано, Генрі лупцював його до нестями, а якщо ж добре, то Генрі купував турецьку іриску. Таким чином Генрі справлявся зі своїми обов'язками, яких на час літніх канікул більшало.