Стівен Кінг - Крізь час. Темна Вежа II

Роланд відчув втомлене роздратування. Хтось (можливо. Корт, але стрілець схилявся до думки, що то був його батько) у минулому любив повторювати прислів'я: «Сперечатися з закоханим — все одно що вичерпувати океан ложкою». Зараз перед ним стояв справжнісінький доказ правдивості цього виразу — втілення агресивності й самозахисту. «Валяй, — промовляла поза Едді Діна. — Валяй, у мене є відповідь на всі твої закиди».

— А може, її надибав зовсім не кошак, — нарешті сказав Едді. — Може, це й твій світ, але, по-моєму, в цій його частині ти бував не частіше, ніж я — на острові Борнео. Хіба ти знаєш, що тут може бродити, на цих пагорбах? А раптом її вхопила й понесла з собою яка-небудь велетенська мавпа?

— У тому, що її таки щось ухопило, сумніву бути не може, — відповів стрілець.

— Тоді слава Богу, що хвороба не до кінця позбавила тебе міз…

— І ми обидва знаємо, що то було. Детта Волкер. Вона в полоні у Детти Волкер.

Едді розтулив було рота, але на якусь мить — достатньо тривалу, аби обидва вони визнали правду, — невблаганний вираз обличчя стрільця притлумив усі його аргументи.

— Не обов'язково ж усе сталося саме так, як ти сказав.

— Підійди трохи ближче. Якщо вже розмовляти, то розмовляти. Щоразу, коли доводиться перекрикувати шум хвиль, у мене з горла видирається шматок. Чи то таке відчуття з'являється.

— Бабусю, чому в тебе такі великі очі? — спитав Едді, не зрушуючи з місця.

— Що ти таке верзеш, чорт забирай?

— Це з казки. Вигадки. — Зараз Едді трохи спустився вниз схилом — на чотири ярди, не більше. — І якщо ти думаєш, що зможеш заговорити мені зуби настільки, щоб я підійшов досить близько до того візка, то вважай, що в тебе в голові самі вигадки.

— Досить близько для чого? Не доберу, — сказав Роланд, хоча насправді чудово розумів, про що йдеться.

З відстані ста п'ятдесяти ярдів згори й за чверть милі на схід за всім цим дійством уважно спостерігали темні очі — очі, що світилися живим розумом і нелюдською безжальністю. Почути, про що говорять ті двоє, було неможливо — винні в цьому були вітер, хвилі й глухий рокіт прибою, що невтомно рив свій підкоп. Та Детті не потрібно було чути, що вони говорять, аби знати, про що йдеться. І без підзорної труби вона бачила, що Справжній Мерзотник зараз був уже Реально Хворим. Може, Справжній Мерзотник колись і планував пару деньків чи навіть тижнів позбиткуватися з безногої негритянки (судячи з обстановочки, інших розваг тут хрін діждешся) — але їй здалося, що тепер Реально Хворому потрібно було тільки одне — забрати свою білу дупу подалі звідси. Просто скористатися чаклунськими дверима, аби врятувати свою сраку. Раніше йому ще ніколи не доводилося драпати. Не доводилося ні п'ятами, ні сракою накивати. Раніше Справжній Мерзотник існував тільки в її уяві. Її досі не перло думати про те, як це все було, які були відчуття, як легко він зумів перебороти всі її відчайдушні спроби випхати його втришия й знову стати господаркою у власній голові. То було страшно. Жахливо. А що ще страшніше, так це те, що вона не доганяла. Що спричинило такий її переляк? Саме по собі лякало вже те, що до цього призвело не вторгнення. Вона знала, що варто покопирсатися в собі глибше, і тоді розгадка не за горами, але не хотіла цього робити. Копирсання в собі може завести її до місця такого типу, якого в стародавні часи боялися моряки, ні дати ні взяти кінця світу, місця, котре давні картографи позначали міткою «ТУТА ВОДЯЦЯ ГАДЮКИ». Огидним у втручанні Справжнього Мерзотника було те, що воно здалося знайомим, наче ця дивовижа траплялася й раніше — та не раз, а чимало разів. Але, попри весь переляк, паніку Детта рішуче відкинула. Навіть у процесі боротьби з загарбником вона спостерігала і все запам'ятовувала. А тепер пригадала, як подивилася в ті двері, куди її власними руками завіз на колясці стрілець. Згадала, як тіло Справжнього Мерзотника лежало на піску, а Едді нависав над ним із ножем у руці.

От коли б той Едді всадив ножа прямо Мерзотникові в горлянку! Була б ото забава, веселіша за свинорізку! Стократ веселіша!

Едді цього не зробив, але вона бачила Мерзотникове тіло. Воно дихало, але назвати це інакше, як тілом, язик не повертався. То була просто нікчемна річ, наче викинутий мішок, куди якомусь кретинові забажалося напхати бур'яну чи кукурудзяних обгорток.

Деттин розум був страшний, як ніч, але водночас навіть швидший і гостріший, ніж у Едді. «Той Мерзотник звик сцяти оцтом. А тепер все, хана. Він знає, що я тут, і хоче якомога швидше злиняти, поки я не надрала йому сраку. А от той його малий друзяка — він досі в біса сильний, і йому поки що мало того, як він мене помучив, він хоче ще. Хоче унюхати, де я, хай там що з тим Мерзотником. Точно. Він думає: «Що ж, безнога чорномаза сучка надумала тягатися з таким великим гандоном, як я. Я тікати не збираюся. Я ту чорну мандавошку знайду, виїбу її разів зо два, а там уже і далі можна буде йти». От що він там собі комбінує. Ну нічо. Я тобі покажу, біла мордо. Думаєш, голими руками Детту Волкер візьмеш? Ну давай, піднімайся сюди, в ці буєраки, і спробуй, як воно. Тільки полізь до мене, і взнаєш, як це: їбошитися з найкращою, солоденький! Точно взнаєш…»