Стівен Кінг - Крізь час. Темна Вежа II

— Що?

— Повертайся! Дивися! Уважно!

Цього разу Едді дивився на двері, а не виглядав можливі пастки попереду. Поволі просуваючись уперед, він бачив, як двері вужчають у перспективі, бачив петлі, петлі, що наче були впосаджені в порожнечу, бачив двері в товщину…

І тут вони зникли.

Товща дверей пропала.

Вид на море зараз мусили перекривати три або й чотири дюйми суцільного дерева (двері виглядали надзвичайно міцними), але ніщо не заважало бачити воду.

Дверей не було.

Тінь була на місці, а самі двері зникли.

Едді відкотив коляску на два фути назад, щоби стати точно на південь від того місця, де стояли двері, і ось вони знову на місці.

— Бачиш? — різким голосом спитав він.

— Так! Знову з'явилися!

Едді трохи прокотив візок уперед. Двері не зникали. Ще шість дюймів. На місці. Тепер ще два дюймів. На місці. Ще дюйм… і зникли. Наче випарувалися.

— Господи, — прошепотів Едді. — Боже милостивий.

— А перед тобою вони відчиняться? — спитала Одетта. — Чи переді мною?

Едді повільно виступив уперед і взявся за круглу ручку дверей, на яких було написане одне слово.

Спробував повернути за годинниковою стрілкою, потім проти неї.

Ручка не піддалася.

— Так, ну добре. — Одеттин голос звучав спокійно й покірно. — Значить, ці двері для нього. Гадаю, ми з тобою обоє це знали. Іди по нього, Едді. Не зволікай.

— Спершу я мушу подбати про тебе.

— Зі мною все буде добре.

— Ні, не буде. Ти надто близько до лінії припливу. Якщо я залишу тебе тут, то коли посутеніє і вийдуть омари, ти станеш для них вече…

Зненацька в його слова, наче той ніж, що розтинає тонку мотузку, врізався рик кішки десь на пагорбах. Він пролунав досить далеко, але ближче, ніж минулого разу.

На якусь мить Одеттин погляд метнувся до револьвера, запханого за пояс штанів Едді, але вона одразу ж подивилася на його обличчя. Він відчув, як щоки пашать жаром.

— Він наказав тобі не давати мені револьвер, правда ж? — тихим голосом спитала вона. — Не хоче, аби я отримала його до рук. Чомусь не хоче.

— Набої промокли, — почав відбріхуватися Едді. — Все одно з них ніякого зиску, не вистрілять.

— Розумію. Едді, віднесеш мене на пагорб, трохи вище? Я знаю, що твоїй спині зараз не солодко. Ендрю називає це «візковими корчами». Але якщо ти віднесеш мене трохи вище, то омари не зможуть до мене дістатися. Сумніваюся, що інша жива істота насмілиться підійти близько до того місця, де гуляють вони.

«Може, поки приплив, це й слушно… та коли вода почне убувати, що тоді?»

— Дай мені яких-небудь харчів і кілька каменів, — сказала Одетта, не підозрюючи, що повторює слова стрільця, і Едді знову густо почервонів. Щоки й чоло були наче боки розпашілої цегляної печі.

Жінка поглянула на нього, слабо всміхнулася й похитала головою так, наче він сказав щось уголос.

— І жодних заперечень. Я бачила, в якому він стані. У нього лишилося дуже, дуже мало часу. Тому для дискусій немає ані зайвої хвилини. Віднеси мене трохи вище на схил, залиш їжі й каміння, а потім бери візка і вперед.

Едді влаштував Одетту так швидко, як тільки міг, потім витяг стрільцевий револьвер і простягнув його їй рукояткою вперед. Але вона заперечно похитала головою.

— Він розсердиться на нас обох. На тебе — за те, що дав, а на мене ще більше — за те, що взяла.

— Маячня! — закричав Едді. — Звідки у тебе такі думки?

— Просто знаю, — відповіла Одетта, і вії голосі чулося: не сперечайся.

— Ну, припустімо, що це правда. Просто припустімо. Тоді я теж розсерджуся на тебе, якщо ти не візьмеш його.

— Забери його. Не люблю зброї. Та я навіть користуватися нею не вмію. Якщо на мене щось вискочить із пітьми, то перше, що я зроблю, — обпісяюся. А після цього спрямую дуло не туди й підстрелю сама себе. — Вона помовчала, серйозно дивлячись на Едді. — Є ще дещо, і, можливо, ти знаєш, про що йдеться. Я не хочу торкатися речей, що належать йому. Жодних речей. Мені так здається, що його речі можуть, як казала моя мама, зурочити мене. Я вважаю себе сучасною жінкою… але не хочу, аби поряд були якісь чаклунські штучки, коли ти підеш, а мене накриє темрява.

Едді переводив погляд із револьвера на Одетту, і в його очах досі читалося питання.

— Забери його, — строгим, немов у шкільної вчительки, тоном наказала вона. Едді вибухнув сміхом і підкорився.

— Чому ти смієшся?

— Бо ти сказала це, як міс Гетуей. Моя вчителька з третього класу.

Не відводячи погляду осяйних очей від очей Едді, Одетта розтулила губи в легкій посмішці й тихо, ніжно заспівала: