Філіп Пуллман - Північне сяйво

— А, так, смертний вирок, кажете? Боже праведний… Вибачте. Новий інструмент. Ми досліджуємо, що відбувається з пацієнтом, коли інтерсекція виконується у свідомому стані. Звичайно, цього не можна було робити, використовуючи мейштадський скальпель. Отже, ми створили щось на зразок гільйотини. Лезо зроблено зі сплаву марганцю і титану. Дитину розміщують у відсіку кабінки, зробленої зі сплаву, а деймона саджають в такий самий

відсік, з'єднаний із дитячим. Поки є це поєднання, звичайно ж, існує і зв'язок. Потім між ними падає лезо, одразу ж відокремлюючи зв'язок. Після цього вони є двома відокремленими цілими частинами.

— Я б із задоволенням подивилася на неї, — сказала пані Кольтер. — Невдовзі я так і зроблю, сподіваюся. Але зараз я надто стомлена. Думаю, мені краще піти спати. Завтра я хочу побачити всіх дітей. Ми мусимо з'ясувати, хто відчинив двері.

Було чути, як відсунули стільці, потім почулося ввічливе вибачення, і двері зачинилися. Далі Ліра почула, як ті, хто залишився, знову сіли і продовжували розмовляти, але значно тихіше.

— Що замислив лорд Ізраель?

— Думаю, що він винайшов зовсім інше пояснення природи Пилу. Ось у чому річ. Це вважається абсолютною єрессю, розумієте, а Консисторський Суд Благочестя не може дозволити будь-яку інтерпретацію, крім існуючої. Крім того, він хотів експериментувати…

— Експериментувати? З Пилом?

— Тихо! Не так голосно…

— Ви думаєте, вона напише негативний відгук?

— Ні, ні. Мені здається, ви добре порозумілися з нею.

— її ставлення турбує мене…

— Не філософське, ви маєте на увазі?

— Саме так. Особистий інтерес. Я не люблю цього слова, адже він майже збоченський.

— Це перебільшення.

— Але ви пам'ятаєте перші експерименти, коли їй було так цікаво дивитися, як їх роздирають…

Ліра не втрималась: вона стиха скрикнула, напружившись при цьому і тремтячи, і випадково стукнула ногою по рейці.

— Що то було?

— На стелі…

— Швидше!

Звук відсунутих стільців, тупіт ніг, хтось потягнув стіл по підлозі. Ліра хотіла відповзти, але було надто мало місця, вона проповзла лише кілька ярдів, коли панель стелі поряд з нею вибили і вона зустрілася поглядом з приголомшеним чоловіком. Вона була так близько, що бачила кожну волосинку на його вусах. Він був здивований не менше за неї, але йому було значно легше рухатися, тому він засунув у щілину руку і схопив її.

— Дитина!

— Не відпускай її!

Ліра вп'ялася зубами в його велику веснянкувату руку. Він скрикнув, але не відпустив її, навіть коли з руки закрапала кров. Пантелеймон шипів і плювався, але нічого не допомагало, — чоловік був сильніший за Ліру і тягнув за руку. Як вона не намагалася другою рукою втриматися за рейку, це їй не вдалось, і вона наполовину опинилася в кімнаті.

Вона не видавала й звуку. Ногами вчепившись за гострі краї металевих листів нагорі, вона хотіла видертися назад — вона дряпалася, кусалася, штовхалася та плювалася з надзвичайною люттю. Чоловіки важко дихали, скрикували від болю чи напруження, але продовжували тягти.

І раптом сили покинули її.

Ніби рука незнайомця доторкнулася саме туди, де він не мав права торкатися, і зачепила щось глибоке і цінне.

Вона відчула, що непритомніє, в неї паморочиться голова, все болить, все гидке, вона вся спітніла від шоку.

Один із чоловіків тримав Пантелеймона.

Він схопив Ліриного деймона в свої людські руки, і бідолашний Пан тремтів, майже непритомніючи від жаху та відрази. Його образ кота, його шерсть— тепер тьмяна,

світло анібаричних ламп… Він вигнувся, намагаючись дістатися до Ліри, а вона обома руками тягнулася до нього… Вони завмерли. їх захопили.

Вона відчувала ті руки… Це не дозволялося… Ніхто не повинен був торкатися… Неправильно.

— Вона була сама?

Чоловік роздивлявся простір над стелею.

— Здається, сама…

— Хто вона?

— Нова дитина.

— Та, яку самоїди-мисливці…

— Так.

— Ви не думаєте вона… деймонів…

— Може бути. Але, звичайно ж, не сама?

— Чи повідомити…

— Я думаю, це поставить крапку, чи не так?

— Згоден. Краще б вона зовсім не чула.

— Але що нам тепер робити?

— Вона не може повернутися до інших дітей.

— Неможливо!

— Здається, ми можемо зробити лише одну річ.

— Зараз?

— Доведеться. Не можна відкладати це до ранку. Вона хоче подивитися.

— Ми можемо зробити це самі. Немає потреби ще комусь втручатися.

Чоловік, який здавався відповідальним, чоловік, який не тримав ні Ліру, ні Пантелеймона, колупався нігтем великого пальця у своїх зубах. Його очі бігали, вони стрибали та сковзали туди-сюди. Нарешті він кивнув.