Філіп Пуллман - Північне сяйво

— Хто такий Йофур Рекнісон? — спитав хтось.

— Король Свольбарда, — відповів пальмеріанозна-вець. — Так, справді, один із panserbjorne. Він радше узурпатор — обманом захопив трон. Але це могутня постать, в жодному разі не дурень, незважаючи на його безглузду претензійність — будувати палац з імпортного мармуру, щоб заснувати так званий університет…

— Для кого? Для ведмедів? — сказав хтось, і всі засміялися.

Але пальмеріанознавець продовжував:

— Тому я кажу, що Йофур Рекнісон міг зробити це з Гурманом. Водночас він міг хитро змінити свою поведінку, якщо йому потрібне просування по службі.

— А ви знаєте, як це, правда, Трелані? — спитав декан уїдливо.

— Так і є. А знаєте, чого він хоче найбільше? Навіть більше, ніж здобути науковий ступінь? Він хоче деймона! Вигадайте спосіб знайти йому деймона, і він зробить для вас все що завгодно.

Вчені щиро засміялися.

Ліра дивилась на все здивовано: те, що сказав паль-меріанознавець, зовсім не мало сенсу. Крім того, вона хотіла почути більше про скальпування, Північне сяйво і таємний Пил. Але була розчарована — лорд Ізраель закінчив показ зразків і карток, бесіда невдовзі обернулася на суперечку про те, чи слід їм виділити кошти, щоб спорядити нову експедицію. Розмова йшла по колу, і Ліра відчула, що її очі злипаються. Вона швидко заснула разом ' із Пантелеймоном, що згорнувся навколо її шиї у вигляді горностая — своїй улюбленій формі для сну.

Вона прокинулася, здригнувшись, коли хтось струснув її за плече.

— Тихо, — сказав дядько. Двері шафи були відчинені, а він схилився над нею. — Вони всі вже пішли, але поблизу ще є декілька слуг. Тепер іди до своєї спальні і нікому нічого не розповідай.

— Вони проголосували за те, щоб дати тобі гроші? — запитала вона спросоння.

— Так.

— Що то за Пил? — важко випростовуючись після сидіння в такому незручному положенні, спитала вона.

— Нічого, це тебе не стосується.

— Це мене стосується, — відповіла вона. — Якщо ти хотів, щоб я шпигувала у шафі, треба було сказати, що я повинна побачити. Можна подивитися на чоловічу голову?

Біле горностаєве хутро Пантелеймона наїжачилося: вона відчувала, як воно залоскотало їй шию. Лорд Ізраель розсміявся.

— Не будь вередливою, — сказав він і почав пакувати слайди і ящик із зразками. — Ти спостерігала за Ректором?

— Так, і перше, що він зробив, це подивився, де вино.

— Добре. Але я знешкодив його і цього разу. Роби, що тобі сказали: іди спати.

— Але куди ти збираєшся?

— Назад на північ. Я іду за десять хвилин.

— Можна з тобою?

Він зупинився і подивився на неї, ніби бачив уперше. Його деймон також повернув свої великі зелені очі барса.

Під цими двома пронизливими поглядами Ліра почервоніла, але не відвела своїх очей.

— Твоє місце тут, — нарешті сказав дядько.

— Але чому? Чому моє місце тут? Чому я не можу поїхати з тобою на північ? Я хочу побачити Північне сяйво і ведмедів, і айсберги, і все інше. Я хочу знати про Пил. І те місто в небі. Це інший світ?

— Ти не їдеш, дитино. Викинь це з голови — зараз надто небезпечні часи. Роби, як тобі сказали, іди спати, і якщо ти будеш гарною дівчинкою, я привезу тобі ікло моржа з ескімоським різьбленням. Не сперечайся, або я розсерджуся.

І його деймон заричав своїм низьким диким риком, що змусило Ліру уявити, як це — потрапити до його пащі.

Ліра стиснула губи і насупилася. Дядько викачував повітря з вакуумного контейнера і не звертав на неї жодної уваги, ніби вже забув. Зі стиснутими губами і звуженими очима дівчина та її деймон пішли спати.

Ректор і бібліотекар були давніми друзями і спільниками, і в них була звичка після складних випадків посидіти з бокалом брантвейну, втішаючи один одного. Тому, побачивши, що лорд Ізраель поїхав, вони пішли до апартаментів Ректора і розташувалися в його кабінеті з опущеними шторами і палаючим каміном, зі своїми деймонами на звичних місцях — на плечі чи на коліні, і приготувалися обговорити, що тільки-но сталося.

— Ви справді вірите, що він знав про вино? — спитав бібліотекар.

— Звичайно, знав. Не знаю як, але він знав і сам розбив карафу. Звичайно, він знав.

— Вибачте, Ректоре, але мені полегшало. Я ніколи не вважав цю думку…

— Отруїти його?

— Так. Про вбивство.

— Навряд чи хтось би вподобав цю думку, Чарльзе. Питання було в тому, що гірше — зробити це чи не зробити, з відповідними наслідками. Але втрутилось провидіння, 1 цього не сталося. Мені лише шкода, що я повісив такий тягар на тебе.