Філіп Пуллман - Північне сяйво

— Роджер по'іде з нами, — сказала вона Фардеру Ко-раму. — Це його я збиралася врятувати в першу чергу. Потім ми разом поїдемо у Джордан. Що це за галас…

Знову було чути гарчання, той двигун, схожий на двигун божевільного літаючого шпигуна, але в сто разів сильніший. Раптом вона відчула удар, який відкинув її, і Пантелеймон не міг її захистити, тому що золотава мавпа…

Пані Кольтер…

Золота мавпа била, кусала, дряпала Пантелеймона, який так швидко змінював форму, що за ним не можна було встежити і який у відповідь жалив, бив, рвав. Тим часом пані Кольтер з німим виразом холодної наполегливості на обличчі, обрамленому хутром, тягнула Ліру на сани з мотором, а Ліра опиралася так сильно, як її деймон. Сніг був такий густий, що вони були майже ізольовані завірюхою від усіх, і анібаричні вогні на санях освітлювали лише вихор сніжинок за декілька дюймів попереду.

— Допоможіть! — закричала Ліра циганам, які були тут поруч, серед густого снігу, і які нічого не бачили. — Допоможіть мені! Фардере Корам! Владарю Фаа! О Боже, рятуйте!

Пані Кольтер різко віддала наказ мовою північних татар. Крізь вир снігу дівчинка побачила загін воїнів, озброєних рушницями, їхні деймони-вовчиці гарчали поряд із ними. Головний побачив зусилля пані Кольтер і підняв Ліру однією рукою, ніби вона була лялькою, і кинув її на сани, куди вона впала, оглушена та приголомшена.

Вистрілила рушниця, потім ще одна — цигани зрозуміли, що відбувається. Але стріляти у ціль, якої не бачиш, дуже небезпечно, тим більше, коли ти не бачиш власних бійців. Татари, щільно оточивши сани, тепер могли стріляти, але цигани не могли їм відповісти, тому що боялися поранити Ліру.

Яку гіркоту вона відчувала! Яку втомуГ

Все ще оглушена, із дзвоном у голові, вона потяглася за Пантелеймоном, який відчайдушно продовжував битися з мавпою, міцно вчепившись зубами росомахи в золотаву лапу та більше не змінюючись, але похмуро не відпускаючи ворога. Але хто це був? Не Роджер?

Так, Роджер, який бив пані Кольтер кулаками та ногами, кидаючись на неї головою, і якого відкинув татарин, ніби зігнав муху. Це була суцільна фантасмагорія: біле, чорне, щось зелене швидко промайнуло перед її очима, неокреслені тіні, світло, що коливалося туди-сюди…

Сильний вихор підняв завісу снігу, і показався Йорик Бернісон, який біг із брязкотом та скрипом заліза. За мить величезні щелепи клацнули ліворуч і праворуч, лапа розірвала груди у кольчузі, білі зуби, чорне залізо, руда мокра шерсть…

Потім щось міцно потягло її вгору, вгору, і вона схопила Роджера, вирвавши його з рук пані Кольтер і міцно тримаючи. Деймони дітей пташками летіли поруч та пронизливо кричали від здивування, тому що щось значно більше летіло вгорі. І тут Ліра побачила в повітрі над собою відьму, одну з тих елегантних неясних чорних тіней, які летіли високо в небі, але зараз її можна було торкнутися. В оголених руках відьми був лук і вона натягнула своїми голими руками (на такому страшенному морозі!) тятиву і випустила стрілу в прорізь для очей в кольчузі татарина, який був за три фути від них…

Стріла вп'ялась майже наполовину, і деймон чоловіка зник у стрибку, навіть перш ніж він ударився об землю.

Угору! Ліру і Роджера понесло в повітря, і вони зрозуміли, що тримаються пальцями, які дедалі більше слабнуть, за гілку небесної сосни, на якій міцно, але граційно сиділа юна відьма. Вона понеслася вниз, ліворуч, вони побачили обриси чогось величезного і опинилися на землі.

Вони впали на сніг поряд із корзиною повітряної кулі Лі Скоресбі.

— Стрибай всередину, — покликав техасець, — і, звісно, бери свого друга. Ви бачили того ведмедя?

Ліра побачила, що три відьми тримали мотузку, замотанудовкола каменя, яка тримала сумку з газом. Та нестримно линула вгору.

— Сідай! — закричала вона до Роджера і полізла через обтягнутий шкірою край корзини та впала на снігову купу всередині. Мить — і Роджер впав зверху на неї, а потім могутній рик струснув землю.

— Давай, Йорику! На борт, старий друже! — закричав Лі Скоресбі, і ведмідь заліз у корзину з жахливим хрускотом.

Раптом невеликий вітер на мить розігнав сніг та мряку, і Ліра побачила, що відбувається навкруги. Вона побачила, як загін циган під командуванням Джона Фаа тіснив оборону татар та гнав їх назад до охоплених полум'ям руїн Больвангара. Вона бачила, як інші цигани допомагали дітям розсістися по санях, тепло закутуючи їх в хутра. Вона бачила Фардера Корама, який стурбовано шукав щось повсюди, спираючись на свою палицю, його деймон кольору осені бігав по снігу та роззирався на всі боки.