Марина Дяченко: Королівська обіцянка

Потім Оберон зменшив швидкість. Тоді зупинився зовсім. Ми зависли над морем, і я знову злякалася.

Оберон вказав униз, і я побачила малюсінький острівець. Скелю, що визирала з моря, вся в білому віночку прибою, як лисий старигань.

Ми почали знижуватися. Оберон першим торкнувся до скелі. А я мало не впала. Він втримав мене, переконався, що я стою твердо, і тільки тоді випустив мою руку.

Сльози висохли, але очі пашіли вогнем. Це від вітру, сказала я собі.

— Сідай.

Я слухняно сіла на виступ скелі. Тут, унизу, вітер стих, і чутно було тільки хвилі, що рівномірно хлюпотіли об камінь.

— Послухай, дурне дівчисько. Добре, ти перемогла. Мені нікуди відступати. Те, що ти зробила, могло згубити Королівство. Але ти така, що… Ти врятувала його. Значить, і мені доведеться… дещо зробити. Ні за яких інших обставин я б на це не пішов.

Я ніколи в житті не бачила такого Оберона. Він був збентежений. Він зважувався на щось, що вартувало йому колосальних зусиль. І причиною цього була я!

— Ваша величносте…

— Помовч, добре? У мене є таємниця. Вона не тільки моя. Я відкрию її тобі, але тільки тобі. Ні Гарольд, ні Уйма, ні навіть твоя мама не повинні про це знати.

— Я клянуся!

— Не клянися, цього не потрібно. Ліно…

Він замовк, і я раптом злякалася, що він скаже: та нічого. Я пожартував. Полетіли додому.

— Ліно, — почав він знову. — Олександр, якого ти добре знаєш, принц Олександр, мій син… його підмінили.

— Тобто?!

Я чекала чого завгодно, тільки не такого зізнання.

— Олександра… як тільки він народився — підмінили.

— Хто?!

— Є такі істоти. Та ти й раніше, напевно, чула. Подібні випадки траплялися безліч разів, і ще, на жаль, траплятимуться. У ті дні на Королівство напали, почалася війна, я виїхав захищати дальні кордони. Мати Олександра хворіла, а нянька повелася безпечно. Вона сподівалася, що ніхто нічого не помітить, але коли я повернувся — з першого погляду розпізнав підміну.

Оберон замовк.

— Ну, тоді все зрозуміло, — сказала я тремтячим голосом.

Король подивився на мене так холодно, що я заледве язиком не подавилася.

— Нічого не зрозуміло. Олександр — мій син, я його виростив і відповідаю за його долю… безславну, якщо чесно. І ти не скажеш йому ні слова. За жодних обставин.

— Так, ваша величносте, — промурмотіла я покірно.

Оберон знову замовк. Я чекала, поки він збереться з думками.

— Багато років після цього я шукав… другого свого сина. Там, куди його затягли ще дитиною.

— Знайшли?!

— Так, — очі Оберона спалахнули. — Давно знайшов. Давно за ним стежу. Зараз він учиться на третьому курсі авіаційного інституту за три зупинки метро від твоєї школи.

— Що?!

— Ти нікому нічого не скажеш, — знову попередив Оберон.

— Це значить…

— Це значить, що за народженням він справжній принц.

— Ви заберете його сюди? До Королівства? Ви нарешті заберете…

— Ніколи я його не заберу, — у голосі Оберона скрипнув полярний холод. — У нього є батьки, мама й тато, бабуся й дідусь, які обожнюють його, а він їх. У нього є майбутнє, бо він дуже розумний і роботящий хлопець. Я з ним навіть ніколи не заговорю.

— Але чому…

— Подумай своєю дурною головою, чому. Подумай про нього. І подумай про Олександра.

Стало тихо. Тільки хвилі шуміли.

— Я зрозуміла, — сказала я ледве чутно.

— От і молодець.

— Але як же ми…

— Дуже просто. Ти візьмеш Стеллу із собою — у твій світ. І вона там вийде заміж за… Олександра. За Сашка.

— А якщо він не захоче?

— Тоді все пропало, — сказав Оберон, але не суворо, а з іронією. — Не бійся. Якби на місці Стелли опинилася Філумена, чи Розіна… кожна із цих принцес, нічого не вийшло б. Але доля обрала Стеллу… Доля. Або Ліна Лапіна.

— Ваша величносте, — пробелькотіла я.

І тоді він обійняв мене за плечі.

Ми сиділи й дивилися на далекий берег. Звідси було чудово видно замок, освітлений вогнями. Відбивалися зірки у воді, а на глибині плавали, наче зірки, особливі світлі риби. Одна на секунду вискочила з води, я побачила випнуті очі й фосфорилювальні «горошки» на шкірі. А потім вона знову пірнула вглиб.

— Я піду з вами, — сказав Оберон. І схилився до самого мого вуха: — Ліно…

— Так, ваша величносте?

— Спасибі… тобі.

Був весняний день. Накрапав дощик. І світило сонце.

По всьому місту розпускалися бруньки. І щебетали птахи: незабаром травень!

Біля воріт авіаційного інституту юрмилися студенти, в основному юнаки. У них свій головний біль: незабаром сесія!