Юрій Винничук - Мальва Ланда

Зненацька побачив довжелезну люфу [39] Люфа — дуло , що цілилася йому просто в чоло. На якусь мить завмер і дивився в жерло, мов загіпнотизований удавом кролик. Тоді обережно ступив лівою ногою вбік і перехилився так, щоб люфа вже не була наставлена на нього. Полегшено ковтнув повітря. Але не встиг зробити й кроку, як пролунав оглушливий скрегіт, панцерник здригнувся і, важко крекнувши, наставив знову люфу в чоло Бумблякевича. Того вже було занадто. Бумблякевич підняв руки і роззирнувся — ніде не було ні душі. Високо над головою заходився від щастя жайвір, і Бумблякевичу подумалося: «Чому я не жайвір, чому не…».

Тут панцерник знову заскреготів, і на вежі відкрився люк, а з люка висунулася голова дядька з довжелезними чорними вусами, що стирчали в обидва боки, наче віхті соломи.

— Слава Україні! — гримнув дядько.

Бумблякевич здригнувся і ледве збагнув, що має відповісти. Нарешті видихнув:

— Героям слава!

— Ага! — втішився дядько. — То ви наш? Можете опустити руки. Називаюся Льольо Пуцик. Можете мені казати «пан офіцер».

— А я просто Бумблякевич. Хтів би-м пройти на смітник.

— Службово чи приватно?

Бумблякевич замислився, що можна відповісти на це, і вибрав перше:

— Радше службово.

— Ага, — похитав головою дядько. — А на кого, коли не секрет, служите?

— М-м… бачите… я є історик…

— Історики різні бувають.

Бумблякевич подумав, що це так на нього сонце діє, і, зірвавши лопуха, накрив ним лисину. Голові стало відразу легше, але думки все одно не висвітлилися і блукали в суцільному мороці.

— Шукаю одну особу.

Дядько уважно подивився на Бумблякевича, шморгнув носом і сказав:

— Не відповіли-сьте на моє питання.

— На котре саме? — намагався зберегти ґречний тон Бумблякевич.

— На кого ви працюєте?

— Як то на кого? В даній ситуації на себе самого.

— Це неможливо. В такий непевний час ніхто на себе не має права працювати. Можна працювати або на комуністів, або на москалів, або їм на шкоду. На кого працюєте ви?

— Мого тата вони убили. То як би я міг на них працювати?

— О, це відповідь громадянина… Але не патріота… Шкода. А то б я вас відразу вписав до нашого реґіменту [40] Реґімент — полк .

— Перепрошую, а чи можу я запитати, чим займаєтесь ви?

— Можете, — відказав дядько і пірнув до вежі, затраснувши люк.

Бумблякевичу не залишилося нічого іншого, як продовжити свою мандрівку. Коли він обминув панцерник, то почув, як знову заскреготів люк. Дядько висунув голову і прорік:

— Я готуюся до військових маневрів.

Бумблякевич здригнувся і наддав кроку. Тепер перебував серед покинутих гармат, панцерників, вагонів з повисаджуваними шибами, тягачів і всілякої іншої військової продукції. Всього того добра було стільки, що завиграшки можна було озброїти кілька великих армій. Стояли навіть літаки і кільканадцять крилатих ракет.

Вершини сміттярських гір сідлали надуті ворони і галки, а наближення чужинця викликало в них тривогу і непевність — одні вже били крилами на сполох, інші розгублено каркали, злітали в повітря і, зробивши коло, знову сідали неподалік, втягнувши голову, мовби соромлячись своєї паніки.

Бумблякевич пройшовся вздовж гір, шукаючи стежки, і нарешті побачив вузеньку вуличку, щось на зразок входу до велетенського лябіринту.

Чи проникала коли-небудь жива душа до цього смердючого пекла? Сміття здіймалося високими мурами, випаровуючи в сонячну просторінь п'янливі запахи гнилизни і трухлявини, запаморочливі аромати скислої ярини [41] Ярина — овочі і збродженого хліба, солодку нудь скелетів корів і коней, вивезених сюди на поталу виголоднілого вороння. Волого дихав папір, затримуючи в скоцюрблених жменьках краплі соків, якими спливала сміттярка, навіть завше таке спрагле сонце не випивало цієї червонавої каламуті й кривилося, ховаючи носа в прохолодну і свіжу вовну хмар.

Тиша тут остовпіла, здавалось, навіки, бо каркання, що деколи розпачливо билось об неї, зовсім не розхитувало спокою, а хутше вирізьблювало його.

Бумблякевич ступив до тої вулички межи двох пасем гір, відразу ж занурившись у густі випари, пірнаючи мештами в м'якість гнилі, що пружинила попід кожним кроком. Тут панувала така задуха, що мусив розщепнути сорочку, а за якийсь час і взагалі її скинути, відчуваючи тепер голим тілом, як пашить цей потойбічний світ, як обіймають, обмацують його голодні флюїди, проникаючи в пори, в кожну зморшку, в кожен закапелок його настороженого тіла. Де-не-де навіть курився димок, виказуючи місце, де проходять таємні хімічні процеси розкладу, клекоче заклята алхімія нутрощів, випродуковуючи разом із нечуваними ще елементами невидимі оку гази. Так і баглося розпорпати, розкопати цю збиту в одне ціле, в один хворобливий організм фосфоризуючу тхлань, добутися до самого серця і мозку і збадати їхнє єство.