Юрій Винничук - Мальва Ланда

А ось старий китаєць смалить анашу, обкурює димом усе довкіл себе, і вам треба якнайспритніше проскочити повз нього, щоб не запаморочитися і не зомліти, впавши грудьми на простелені шовки… Китайці так само пробують вас ошелешити своєю музикою, але їхня музика — це тенькання дощових краплин по шибі, це лускання бруньок на вишні, це танець сніжинок і сонця, плюскіт вина у порцеляновій філіжанці, гра кістяного гребеня на густих струнах волосся, тріпотіння розписаного віяла і ледь уловиме розлучання вуст після поцілунку… Китайська музика — це божевілля і захват, таке враження, що всі музиканти достатньо наркотизовані і в їхніх грудях, як і в грудях сміттярки, бродить опій і спирт…

Тепер ви переставляєте ноги дуже обережно, щоб тільки не настоптати когось із музикантів, щоб не перевернути плечем якоїсь ятки з товарами і не розсипати заморського добра…

А тим часом дурман конопель і маку затьмарює вам свідомість настільки, що ви ловите якусь каністру, підносите її до носа і жадібно вдихаєте запах бензину, який остаточно витвережує і дає змогу рухатись далі…

Але куди йти? Безконечні ходи й переходи, вулички і провулки, які час від часу ще й пересипаються з купи на купу, загрожуючи і вас у якийсь момент затопити з головою, втягують у себе, засмоктують і, здавалося нізащо не відпустять…

Раптом Бумблякевич почув тихе мугикання і плямкання. Пішов на ті звуки і в тихім сліпім провулку побачив напнуту на високих жердинах церату, а під нею якогось чоловіка, що саме обідав. Поруч стояв старий дубовий стіл з чорним масивним телефоном і цілою горою папок, біля стола височів облуплений сейф. Зі всього було видно, що цей чоловік живе тут не перший день і, либонь навіть не збирається покидати облюбованої місцини.

— Смачного, — сказав Бумблякевич.

— Дякую… — проплямкав чоловік і, прискалившись, спитав: — Ви когось шукаєте чи просто собі прогулюєтесь?

Бумблякевич спочатку хотів було навпросто спитати чоловіка про стару бабу з котами, але вирішив не квапитися.

— Прогулююсь.

— Ну-ну… Уже не один тут прогулювався, та й навіки й оселився на цій сміттярці.

— Де? Отут?

— Аякже… Тут вам такий лябіринт, що ніде в світі ліпшого не знайдете. Маємо вже цілий цвинтар, де поховані блукальці.

— А ви що, теж заблукали?

— Я? Ні. Я тут живу. Тут моя хата, господарка і таке інше. Навіть телевізор маю.

Чоловік показав на старезне облуплене пудло з цілим проте, екраном. Від пудла тягнувся кабель і спинався на тичці, на вершечку якої примоцовано іржавий саксофон.

— Мій винахід, — сказав чоловік. — Антена на Поль.

— І працює? — поцікавився Бумблякевич.

— Як звір, — похвалив чоловік, набиваючи рота таким кислим вінегретом, що запах аж до Бумблякевича долинув.

— А де ви харчі берете?

— Та тут, на сміттярці. Щодня завозять. Піклується держава про нас. А коли й не завезуть свіжого сміття, то теж не біда, полюємо на птиць. Їх тут, слава Богу, на всіх вистачає.

— І багато вас тут таких?

— Хто його зна… Обліку населення ніхто ще не вів.

— А як же ви даєте собі раду в цьому лябіринті?

— Ну, я старожил. Я, вважайте, живу тут від самих початків сміттярки, на моїх очах зводилися ці висотні мури. Я знаю сміттярку як свої штири пальці. Знаєте, чому штири? Бо п'ятого мені щур відгриз! Але то байка. Він скінчив ще гірше — пішов на печеню, — га-га-га-га!..

— Чому ж ви тоді не вказали дороги тим, хто заблукав у лябіринті?

— А нащо? Ми тільки зацікавлені у зростанні нашого населення. Взагалі є така думка, що в майбутньому Велика Міська Сміттярка повинна злитися з Великими Сміттярками інших міст, унаслідок чого створиться грандіозний Мегаполіс, який, у свою чергу, посуне у всі сторони світу і з'єднається у Велику Світову Сміттярку. Сміття поглине міста й настане Сміттярчана Епоха, в якій до влади прийдуть самі сміттярі, шматтярі, вуглярі, гробарі, коминярі й гівнярі… А ви, прошу вас ґречно, часом не гівняр?

Бумблякевич подивися на свої заляпані штани і спитав:

— А виглядаю на такого?

— По правді, ні, бо маєте завелику, як для гівняра, голову. Взагалі-то та перспектива, котру я вам щойно змалював, мені не сильно подобається. Бо коли весь світ перетвориться на суцільну сміттярку, то щезнуть усі людські поривання, бажання, мрії… Усі вони стануть марницею, адже геть усе, про що лише помрієш, знаходиться під рукою. Досить лише попорпатися, і видобудеш плід свого бажання. Така голова, як у вас, може належати хіба якомусь пруфесорові.