Олег Авраменко - Всі Грані Світу

Інна ніяк не реагувала на те, що відбувалося в кімнаті. Попервах я стривожився, але лікар запевнив мене, що вона просто спить. Він розповів те, чого не встиг сказати Леопольд: години зо три тому Інна ненадовго отямилася, поїла, а потім знову заснула.

Щойно лікар закінчив огляд, як до кімнати ввійшла заспана служниця і принесла велику тацю з різноманітними стравами. Без зайвих розмов я допався до їжі з вовчим апетитом людини, яка впродовж останніх трьох днів не мала в роті ані крихи. Тим часом Штепан розповідав про те, що сталося в замку та його околицях у ніч Прориву.

Коли на верхній терасі південної вежі було помічено червоні та блакитні спалахи, а в безхмарному небі замиготіли блискавки, воїни залоги на чолі з Ґареном де Бресі кинулися нам на допомогу. Та вже з перших кроків по сходах вони загрузли в розм’яклому камені… Герцоґ, Штепан та Нікоран подолали майже половину шляху, після чого зав’язли остаточно і вже не могли рушити з місця — ні вперед, ні назад. Вони вже вирішили були, що настала їх смертна година і почали молитися, аж раптом шаленство стихії ущухло, стіни перестали пульсувати рубіново-червоним світлом, кам’яні сходи набули звичної твердості, а люди з подвір’я загукали, що більше не видно ні спалахів, ні блискавок.

Кілька герцоґових людей не встигли витягти ноги з каменя, проте ніхто серйозно не постраждав. Всі вони відбулися легким переляком, тільки довелося добряче попітніти, звільняючи їх з кам’яного полону.

Втім, герцоґ, Штепан та Нікоран, хоч і загрузли найглибше, швидко звільнилися, першими дістались нагору й побачили там нас з Інною. Ми нерухомо лежали посеред тераси, а вірний Леопольд, зопалу вирішивши, що ми загинули, гірко оплакував нас. Коли Штепан сказав, що ми просто непритомні, кіт від полегшення й собі зомлів.

Тим часом герцоґ та Нікоран оглянули всю терасу і знайшли в конічній вирві труп істоти, явно породженої самим пеклом. Істота була така потворна, що Штепан не наважувався навіть описати її, а сказав лише, що вона нагадувала покруча цапа зі скорпіоном. Це був єдиний пекельний вилупок, якому вдалося вибратись на світ в епіцентрі Прориву, та й то без нижньої частини тулуба — вочевидь, ми закрили прохід тієї самої миті, коли він вилазив звідти.

Я хотів запитати у Штепана, що означають його слова про епіцентр Прориву, але мені запаморочилось у голові, перед очима все попливло, я упустив собі на коліна келиха з вином і знову поринув у сон…

Вдруге я прокинувся близько дев’ятої ранку. Невдовзі прочумалася й Інна, тож наступні півгодини ми обоє були при тямі. Тепер біля нас сидів Ґарен де Бресі, і від нього ми почули докладніший звіт про нічні події.

Виявилося, Прорив, який ми зупинили, був не звичайним, локальним, а регіональним. За герцоґовими словами, фронт наступу нечисті охоплював прилеглі до замку землі в радіусі якнайменше ста миль, і щогодини надходила нова інформація про чимраз віддаленіші осередки Прориву, епіцентром якого, поза всілякими сумнівами, був Шато-Бокер. Самі того не підозрюючи, ми так вправно погасили головне вогнище, що одночасно знищили всі відгалуження відкритого Женесом інфернального каналу. Щоправда, в інших місцях справа не обмежилася однією розітнутою навпіл тварюкою, на білий світ вирвалося чимало пекельних істот, і територія Бокерського князівства зараз буквально кишіла нечистю. Постраждало багато людей; у Хаседоті вже загинуло понад три сотні мешканців і близько двох тисяч дістали тяжкі поранення. З настанням темряви вулиці великих міст ставали смертельно небезпечними для пізніх перехожих, а на села та маленькі містечка без надійних укріплень щоночі нападала нечисть, яка вдень переховувалась у довколишніх лісах. А проте, це були справжні дрібниці порівняно з тим, що могло б статися, якби ми не зупинили Прориву.

Герцоґ був дуже стурбований і пригнічений, адже всі ці неподобства коїлися на підвладних йому землях, а до того ж він почувався відповідальним за те, що дозволив Женесові потрапити в замок і відкрити шлях для Прориву. Також його непокоїло, що досі не з’явився інквізитор, якого перед своєю смертю викликав Рівал де Каерден і який мав прибути ще позавчора ввечері, в крайньому разі — вчора вранці. Нас це теж стурбувало — що, втім, нітрохи не завадило нам невдовзі забутися в глибокому сні…

*

Протягом дня я ще чотири чи п’ять разів прокидався, а потім засинав знову. Лише надвечір ми з Інною відчули себе досить дужими, щоб вибратися з ліжка, прийняти ванну і повечеряти не в спальні, а за столом у вітальні, в товаристві герцоґа, лікаря, Нікорана та Штепана. Попередньо оглянувши нас, лікар констатував, що ми напрочуд швидко оклигуємо і за день-два, якщо не будемо піддавати себе надмірним навантаженням, повністю поновимо сили. Того вечора ми й у гадці не мали навантажувати себе, хіба що добряче наїлися.