Олег Авраменко - Всі Грані Світу

І він замовк остаточно. Хвилину я простояв, нерішуче дивлячись на інквізитора, потім опустився перед ним навпочіпки і взяв його за зап’ясток, намагаючись відшукати пульс.

— Все марно, Владе, — сказала Інна. — Ще кілька хвилин тому в нього зупинилося серце. І те, що він сказав, ні в якому разі не можна назвати маячнею вмирущого. До нас зверталася вже мертва людина. Ось тобі й маґія, яка більше не править світом!

Я скинув з себе короткий плащ і вкрив ним інквізитора. Потім випростався й повернувся до Інни.

— Терпіти не можу, коли зі мною говорять загадками, — промовив я. — Чому б тим силам, чиє послання передав нам Рівал де Каерден, не висловитися прямо, без усіляких натяків і алегорій. А так єдине, що я второпав, нагадує президентський наказ з комедійного фільму: „Ти вибуваєш, вони вбувають.“ Але куди ми вбуваємо і чому вибув інквізитор — залишається нез’ясованим.

— Ну, припустімо, на питання „куди“ відповідь більш-менш зрозуміла, — зауважила Інна. — Ми вбуваємо , певніше, влипаємо , чи то пак — уже влипли , в протистояння двох космічних сил, які умовно назвемо Світлом та Пітьмою. Природним чином, ми опинилися на боці Світла. А ще й, усупереч власній волі, втрутились у давній спір. І хтось (я навіть думати боюсь, ким він може бути) вирішив, що останню крапку належить поставити нам. Рівал казав, що ми віднайдемо ключ у чиїйсь розповіді; можливо, це історія герцоґа… — Вона зітхнула й розгублено подивилася на мене. — Боюсь, Владе, ми на маємо вибору. Нам доведеться поставити цю кляту крапку.

— Поставити крапку, — з гіркою усмішкою повторив я й обвів поглядом околиці замку. — А чи не краще було б, якби за це взявся хтось інший? Скажімо, той самий хтось , на кого ти боїшся навіть подумати. А ми… Сьогодні довкола нас загинуло стільки людей, що я мимоволі почуваю себе темним ангелом смерті — і аж ніяк не лицарем Світла.

— Не кажи так! — Інна підійшла до мене і схилила голову до мого плеча. — Ми ж не винні, що опинилися тут у момент розв’язки.

Я погладив її потемніле від пилу волосся.

— Не намагайся обманути себе й мене. Однаково нічого не вийде: ми з тобою чудово розуміємо, що їм потрібні саме ми, хоча не й знаємо, навіщо.

Інна підвела голову й зазирнула мені в очі:

— Я б не стверджувала це так катеґорично. Певна річ, не можна вважати простим збігом обставин, що після зустрічі з Чорним Емісаром нас двічі намагалися вбити одні й ті самі люди. Але якщо в першому випадку напасти на нечисленний загін на лісовій дорозі було цілком логічним учинком, то для атаки на добре укріплений замок з потужним гарнізоном потрібні дуже вагомі підстави. І я гадаю, що Женес вирішив одним ударом убити двох зайців. Я, звісно, високої думки про себе, та все ж не вважаю себе центром всесвіту. Отже: а) Женесові потрібні були ми; б) окрім нас, йому потрібен був цей замок; в) замок або те, що є в замку, для нього було таким важливим, що він поставив на кін усе, включно з власним життям. — Інна замовкла і подивилася на накрите моїм плащем тіло де Каердена. — Тут йому не місце, — сказала вона. — Треба віднести його вниз.

Я погодився з нею, а позаяк на дозірній вежі нікого, крім нас, не було, ми вирішили спуститися у двір по допомогу. І перший, кого зустріли там, був Штепан з двома своїми людьми.

— Оце так-так, панове, — звернувся він до нас. — А я гадав, що в цьому житті мене вже ніщо не здивує. Але щоб протягом одного дня спершу пообідати з Чорним Емісаром, потім зустрітися з лісовими розбійниками, якими керував лихий чаклун, пережити штурм замку і нарешті стати свідком маґічного поєдинку, що скінчився шаленством сил природи… — Він розгублено похитав головою. — Та що й казати! Якщо це все відбувається через вас, то дозвольте мені й надалі бути поруч. Допомагаючи вам, я здійсню безліч боговгодних вчинків і завчасно забезпечу собі тепленьку місцину в раю.

— Ну от! — сумно промовив я. — Ви вже іронізуєте. Ще кілька хвилин тому я б не оцінив вашого чорного гумору і взяв би ваші слова надто близько до серця, але зараз… Зараз можу сказати лише одне: схоже, це тільки початок. Далі може бути ще цікавіше.

— Тоді вирішено, — твердо заявив Штепан. — Я лишаюся з вами. Якщо, звичайно, ви не заперечуєте.

— Що ви, бароне, жодних заперечень, — відповів я. — Та як же ваша служба королю Ґуннару?

— Вона ще не почалася, монсеньйоре. Зараз я вільний і вважатиму за честь запропонувати вам свій меч.

— Ми його приймаємо, пане Сіміч, — сказала Інна і кволо посміхнулася. — А то й справді: що ж це за ґраф та ґрафиня без почту.