Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.

— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.

— То як ви нас знайшли?

— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб’єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.

— Ага! — я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.

Полковник силувано посміхнувся:

— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники кепкували з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.

— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.

— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?

— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.

— …біса вам здався цей тролейбус? — пролунав з диктофона Леопольдів голос.

(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)

Полковник : Але ж зрозумій, Леопольде, він їхав без контакту з електромережею.

Кіт : А я й ходжу, і з кицьками гуляю без того вашого контакту.

Полковник : Річ у тому, що для тролейбуса електроенергія — як для тебе харч.

Кіт : Та знаю я, знаю, Владислав казав. Проте мені не треба безперестанку їсти — то чом би й тролейбусові не проїхати трошечки без підживлення?

Майор : Нічєво сєбє „трошечки“!

Полковник : Гаразд, підійдемо до цього з іншого боку…

Кіт : Який же ви зануда, mon cher colonel [5] „Mon cher colonel “ — „Мій любий полковнику“ (фр.). ! З одного боку, з іншого боку…

Полковник : До того, як Владислав пояснив тобі, навіщо тролейбусові штанги, ти знав про їхнє існування?

Кіт : За кого ви мене маєте, добродію?! Певно, що знав — я ж не сліпий.

Полковник : А знав, що без них він не поїде?

Кіт (недбало) : Бракувало ще мороки! І без цього жив якось.

Полковник : Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?

Майор (вражено) : Товаріщ полковнік!…

Кіт (катеґорично) : Ні, не виникало.

Полковник : Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.

(Коротка пауза.)

Кіт : Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервує Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і…

Полковник : І якими ж словами ти їх вилаяв?

Кіт : „Хай їм чорт!“

Оператор (пошепки): Господи Ісусе!

Полковник : Коли це сталося?

(Коротка пауза. Почулося нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)

Кіт (упевнено) : Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.

Полковник : Тобто на Московській площі? Біля автовокзалу?

Кіт : Атож. Пам’ять у мене гарна.

Майор (пошепки) : Сдурєть можно!

Полковник : А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.

Кіт : Тут годі й думати. Я лише одного хотів: щоб ми щасливо дісталися додому і не потрапили в аварію…

— Досить, — сказав полковник.

Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.

— Невже ви думаєте, що кіт… — почав був я.

— Нічого я не думаю, — надто вже квапливо урвав мене полковник. — Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.

Певний час ми мовчали.

— А може, ніхто не помітив? — несміливо припустила Інна. — Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.

— Однако же троллєйбус поєхал, — зауважив пригнічений майор.

— І найгірше не те, що він тоді поїхав, — додав полковник. — Цей тролейбус і досі може ходити без зовнішнього живлення.

— Що?! — вражено вигукнули ми.

— Отож-бо, — підсумував полковник. — Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун — а ходить автономно. І бозна-звідки бере енергію. Його вже й по ґвинтиках розбирали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову те саме.

— А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за одною? — спитала Інна.

— Пробували. Міняли. Аж поки зібрали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодної деталі від старого.