Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Я збиралась була написати для Анни коротку записку, але потім вирішила, що вона й без цього обійдеться.

— Гаразд, — сказала Кристині. — Піди до неї й скажи, що я відпускаю тебе просто зараз. А як не повірить, хай прийде й перевірить… Тільки я б не радила.

Кристина подякувала мені, ввічливо вислухала мої напутні побажання (висловлені, до речі, від щирого серця) і поквапилася піти, не бажаючи далі спокушати моє терпіння. А щойно двері за нею зачинилися, з ванної вийшов Владислав.

— Б’юсь об заклад, — з усмішкою мовив він, — що Анна повірить їй на слово і перевіряти не наважиться. Ти добряче вимуштрувала своїх фрейлін.

— А з ними інакше не можна, — знизала я плечима. — Варто виказати свою слабкість, вони негайно повсідаються на голову. От ти зі своїми придворними розібрався радикально — просто залишив їх без роботи. А мені моїх дівчат доводиться тримати в шорах.

— Правду кажучи, — зауважив Владислав, скидаючи з мене халат, — я чекав, що ти нагиркаєш на Кристину і витуриш її звідси копняками.

Я навіть трохи образилася.

— Ну, не вважай мене аж таким стервом. У дівчини, мабуть, серйозні проблеми, а я й так була з нею несправедлива. І все через те, що вона виявилася вірною подругою, не захотіла на догоду мені відступитися від Сандри…

Як завжди на згадку про Сандру, я спохмурніла. Владислав кинув мій халат на спинку крісла й ніжно обняв мене.

— Ох, Інно, — сказав він співчутливо. — Минуле завжди стоятиме між нами, і ми мусимо навчитися з цим жити. Його не можна викреслити з пам’яті, бо воно втілилось у сьогодення. Десь на світі є мій син, йому вже місяць від народження, і я не можу не думати про нього. Я не можу не думати про Сандру, бо вона матір мого сина, бо зараз вона з ним. Я не можу не хотіти їхнього повернення, не можу не мріяти про той день, коли вони повернуться — і Сандра, і малюк, обидва… Зрозумій мене правильно, рідна.

— Я розумію тебе, Владе, — відповіла я, міцніше пригорнувшись до нього. — Розумію, як тобі важко. Я вірю, що ми знайдемо твого хлопчика, захистимо його та Сандру від Веліала, захистимо й самих себе… І взагалі, все в нас налагодиться, все буде гаразд, ми з усім упораємося — хай там що чекає нас у майбутньому.

А наше майбутнє досі залишалося туманним і невизначеним. Усупереч поширеній думці, що Ференц Карой знав про Метрові плани щодо нас і діяв з ним заодно, сувора правда полягала в тому, що ми звалилися йому, як сніг на голову, і він уявлення не мав, що з нами робити. Реґент, утім, не сумнівався, що ми і є ті самі спадкоємці, про яких ішлося в заповіті верховного короля, одначе він не наважувався офіційно оголосити про це до завершення обумовленого Метром трирічного терміну. Таким чином, ми опинилися при дворі у вельми двозначному становищі — не гості, але й не господарі, — що завдавало чимало проблем, як нам самим, так і всім, хто нас оточував. Гадаю, реґент радо повернув би нас у Кер-Маґні, але за наявних обставин це вже не уявлялося можливим — надто багатьом людям було відомо про наше існування, а головне, про нас знали в Нижньому Світі. І, схоже, знали набагато більше, ніж будь-хто на Гранях…

*

…На нашу першу зустріч із Ференцом Кароєм, яка відбулася в земній штаб-квартирі Інквізиції, ми покладали величезні надії. Сподівалися, що нарешті отримаємо вичерпні пояснення всьму, що з нами сталося, дізнаємося, що ж насправді планував Метр і яке майбутнє він для нас готував, а крім того, з’ясуємо тайну походження Владислава. На жаль, надії ці не виправдалися, і після нашої розмови загадок лишилося не менше, ніж було до неї.

Не буду втомлювати вас розповіддю про те, як на Ланс-Оелі ми лише на два дні розминулися із загоном інквізиторів, а також про подальшу нашу подорож на Основу і про пошуки там контакту з Інквізицією. Зазначу тільки, що найбільше клопотів ми мали із загоряними, які аж чманіли від самого факту перебування на леґендарній Землі й кілька разів мало не вскочили в халепу від цілковитого незнання тамтешніх правил поведінки. А що ж до інквізиторів, то їх ми розшукали несподівано легко, навіть не залишаючі меж Києва. Їхній начальник, Ференц Карой, саме був у Вічному Місті, куди ми могли потрапити щонайраніше за півтора місяці, проте жодних ускладнень через це не виникло — маґічна техніка інквізиторів, навіть в умовах Основи, дозволяла усунути більшість незручностей віддаленого спілкування і досягти повного ефекту присутності співрозмовника. Об’ємне зображення реґента, зіткане з тисяч найтонших променів світла просто в повітрі, виявилося таким реальним і переконливим, що якби нас не попередили заздалегідь, ми б вирішили, що він перебуває з нами в одній кімнаті. Тільки тоді ми зрозуміли, що вислів „поговорити наживо“, який зазвичай вживався чаклунами для позначення якісного візуального зв’язку, нітрохи не був перебільшенням.