Дмитро Білий - Волонтер

Капітан Горан наказав четнику лягати спати, а сержанта Вука відправив на горище:

— Побачиш будь-кого поблизу — стріляй…

Капітан коротко розповів волонтерові, що під час засідки на дорозі більша частина їх узводу загинула… Ніч і день десяток тих, хто залишився, проблукали по лісах, орієнтуючись за розкатами далекої канонади, а другої ночі наштовхнулись у якомусь ярі чи то на усташів, чи то на дезертирів, зійшлися врукопаш, різалися ножами, потім, уже учотирьох блукали в темряві, аж поки не вийшли на цю галявину й до цієї хати…

Волонтер не знав — чи радіти йому, чи бути напоготові, очікуючи чогось поганого… Він відразу відчув, що дівчина у присутності цих оскаженілих від поразки вояків аж ніяк не може бути в безпеці.

Капітан зрозумів напружений погляд волонтера.

— Нічого, бра, разом вийдемо з оточення, а там ще повоюємо, — промовив він і ляснув волонтера по плечу, — відпочинь трохи, а там у мене є для тебе завдання.

— Яке? — похмуро запитав волонтер.

— Бачив, звідки ми прийшли? — капітан Горан дивився на волонтера поглядом, у якому вже не залишалося простору для суперечок чи додаткових пояснень.

«Це незрозуміле диво — дисципліна», — згадався волонтерові вислів одного мудреця, прочитане в товстій книзі, купленій за десять рублів у 1990 році. Власне, в останній книзі, яку волонтер встиг купити, поки за рублі ще можна було щось купити.

— Ось підеш, бра, у тому напрямку, — сухо казав капітан, — там встановиш розтяжку на стежці, також розвідаєш ситуацію, бо якось дивно — вони мали б зачищати весь простір, але канонади не чути… Коротше, повернешся — відзвібуєтся.

— Вибачай, бра! — капітан Горан підвівся, знов хляснув його по плечу, і волонтер зрозумів, що в цьому наче дружньому, жесті було більше погрози, ніж намагання підбадьорити. Він устав, закинув за спину наплічник із гранатами, зірвав із вікон тонкий дріт, на якому дивом ще теліпалися колись білі занавіски, і глянув на дівчину. Вона сиділа на ліжку біля старанно перев’язаного Стретича, склавши руки на колінах, і дивилась на волонтера. Від її погляду волонтер здригнувся…

— Я зараз повернусь. — Волонтер спробував покласти свою долоню на руку дівчини. Вона рвучко підхопилась. Її губи тремтіли. Вона заперечливо похитала головою. У її очах палав відчай і благання… Це був погляд, що прирікав волонтера на вічне каяття… Він це зрозумів. Капітан Горан дивився на них. Сумно дивився…

Волонтер вийшов з хати. Стежка (так — «Немає лісу без стежки») петляла між покручених стовбурів — дерева, переживши страшний вихор, не впали, але зачаїли в собі відчуття приниження та помсти…

Він майже біг стежиною, несподівано для себе звично і зручно ступаючи по глинястому ґрунту. Швидко, швидко, ось тільки два стовбури над стежиною — так, саме такі… Закрутити дротом один стовбур, присипати землею гранату, зачепити кільце іншим краєм дроту… Усе, справа зроблена — «Рука тверда, дух черен, верен яд…» І вірна загибель тобі, необережний веприк чи олень, що насмілилися ходити там, де ходять оскаженілі та підступні хижаки — люди…

Волонтер повернувся на пару сотень метрів і почав ладнати нову розтяжку. Він відкинув добрий шмат минулорічного пожовклого, майже прозорого листя. З-під розбурханої його рухом купи випала рука. Він підвівся, носком чобота відкинув решту листя. Ледь притрушений, кволо відкинувши руку, долілиць лежав чоловік у новенькому камуфляжі, перетягнутому портупеєю із підсумками, набитими набоями. Його русява чуприна занурювалася в розкішні зарості папороті… Волонтер присів і, схопивши мерця за плечі, перекинув його на спину. Відсахнувся й застиг… На нього дивилося обличчя мумії — жовто-зелене, напівпрозоре, із вишкіреним ротом, із тонкими чорними рисами колишніх губ, із запалими у впадинах обтягнутого висохлою шкірою черепа скляними очами. Але найстрашнішим було поєднання невимовного жаху і блаженства, зафіксоване на обличчі, немов геніальним пензлем геніального митця. На камуфляжі червоніла хорватська «шахівниця». Ще один «домобран» [11] «Домобран» — боєць добровольчих військових формувань у Збройних Силах Хорватії. лежав неподалік, навзнак… І єдиний промінь сонця, що безнадійно пробивався крізь гущавину, безжально блукав по його напівобличчі-напівчерепі… Ні ран, ні крові, ні подряпин. Бери й виставляй у музей воскових фігур. Новенькі однострої — взірцеві усташі «домобрани». Ось тільки з обличчями що робити?