Дмитро Білий - Волонтер

«Гомер ніколи не намагався описати красу Єлени, він просто передав слова, які вихопилися з уст втомлених ахейців, ахейців, що десять років скиглили під стінами Трої — а чи варто вмирати за цю Єлену? Гомер просто розповів: коли вона з’явилася перед військом на згарищах та руїнах конаючої Трої, ахейці зрозуміли — за таку красу було варто вмирати»…

Так думав волонтер, не маючи сил погляд відірвати від тендітної постаті.

…Сонце, не кваплячись, і милуючи оцей тимчасовий острівець затишку серед світу, залитого війною, червоніло, збираючись зникнути за верхівками дерев. Мир і спокій, та ще призабутий солодкий щем любові панували в душі волонтера. Вони повертались до будинку, і дівчина в білій довгій сорочці, крізь яку проступали обриси її вологого тіла, обережно несла випраний одяг волонтера… Сам він йшов поруч, тримаючи в одній руці автомат, а в другій — повне відро води. Він майже не дивився на дівчину, але відчував її дихання, її погляди, які та кидала на нього. Відчував, власне, кожну клітинку її єства… Намагаючись повернути до себе реальність, волонтер уперто повторював подумки: «усе, повернуся… з нею… якщо врятував когось від смерті, маєш відповідати за нього до кінця свого життя…», але перебиваючи цей речитатив, уперто втручалися, безкінечним повтором слова з пісні: «А з нашого коханнячка не вийде нічого».

…Вони повечеряли. «Сім’я вечеря коло хати», — згадав волонтер… А потім сіли поруч на призьбі, не торкаючись один одного, і довго дивились, як важко хилиться до обрію криваво-червоне балканське сонце…

Із поверненням темряви до волонтера повернулося й відчуття небезпеки, що могла чатувати за кожним деревом навколо його мирного і щасливого світу, який так дивовижно подарувала йому, на короткий час ця загадкова дівчина…

Він перевдягнувся у свою захисну форму, висмикнув ріжок з автомату й деякий час дивився, як масляно жовтіють у ньому набої. Потім із сухим ляском вставив ріжок на місце. Дівчина сиділа на лаві, склавши руки на колінах, її губи тремтіли. На широко розкритих очах зрадливо виступили безпорадність і сльози.

« Ось і закінчився наш день, дівчино. ..» — подумав волонтер і тихо промовив, провівши долонею по плечах дівчини:

— Не хвилюйся, маленька, сама знаєш, як тут навколо невесело… Спи, я трохи початую та прийду… Нічого не бійся, я ж з тобою…

Він посміхнувся, і дівчина відповіла йому несміливою посмішкою…

Волонтер ліг біля порога навпроти відчинених дверей. Галявина перед хатою була геть темна, і ліс навпроти вже стирчав чорною зловісною стіною, сповнений пронизливих зойків невідомих тварин… Та невдовзі мав з’явитися місяць, і тоді можна буде помітити будь-який загрозливий рух.

Хлопець поклав долоню на заспокійливий холод автоматного затвору. За його спиною, у світлиці лежала на ліжку дівчина, і він був готовий убити кожного, хто насмілиться стривожити її. Власне, він вже мав у цьому досвід…

Думок не було, почуттів теж. І місяць усе ніяк не міг виборсатися з-поміж хмар… І волонтер не помітив, як заснув… Можливо на хвилину може на дві години… Коли він стрепенувся, напружуючи очі, клянучи себе і відчайдушно придушуючи залишки сну, від дерев одна за одною відокремились тіні, повільно поповзли по галявині. Біля десяти зігнутих постатей, напружених і сповнених зловісної загрози…

…Волонтер, затамувавши дихання, підхопив автомат, заздалегідь розуміючи, що не протримається, вступивши в бій при такому розкладі, і хвилини. Але час ще був… Точніше один химерний шанс… Волонтер тихо, як кішка, підхопився і прослизнув у світлицю. Дівчина не спала. Вона сиділа на ліжку, і тіло її тремтіло від жаху.

— Тихо, тихо, — зашепотів волонтер і схопив дівчину за руку, — швидше в погріб…

Вона нечутно підхопилась, підкоряючись його владному руху, і перша ступила на сходинки драбини. Волонтер майнув за нею. Опинившись унизу, він підхопив заслін і обережним рухом (уперше в житті він щось робив так обережно) закрив заслінку… Залишалося тільки сподіватися, що ті, хто наближалися до хати й ось-ось мали зайти сюди, не зауважать цей підвал.

Волонтер почув у темряві дихання й обійняв однією рукою плечі дівчини. Другою рукою намацав у кишені гранату. Він щось нечутно шепотів їй — хіба що коливання його дихання вона могла відчути… Хвилина, друга, третя… Десь у них над головами скрипнула дошка… Тяжкі й обережні кроки… Одна чи дві людини? Кроки міряли світлицю, і коли хтось важкий зупинився прямо над їх головами, рука волонтера відчула, як плечі, усе тіло дівчини заколотилося… Боячись, що це тремтіння перекинеться й на нього, він ще міцніше стиснув її плечі, напружив м’язи, щоб не допустити цей переляк до свого тіла, своєї душі і свого розуму… Та раптом він із жахом відчув, що зараз дівчина заб’ється у приступі несамовитого жаху, а з її грудей вихопиться пронизливий зойк…