Дмитро Білий - Волонтер

І тоді волонтер зробив єдине, що міг зробити. Його долоня жорстко лягла на рот дівчини, придушуючи крик, іншою рукою він перехопив її тремтячі руки й наліг усім тілом на неї, притискаючи до холодної землі. Вона намагалася видряпатися, вигиналася, на мить її очі спалахнули жахливим світлом повного місяця. Потім застигла, підкоряючись його силі… Жодного звуку… Волонтер лежав і не знав — чи залишилося серед звуків всесвіту щось інше, ніж стук їх сердець та шелестіння їх дихання?

Над головою знову зарипіли дошки, потім кроки почали віддалятися, і все стихло. Волонтер відчув, як глухне від цієї тиші…

А потім він повільно прибрав руку і ясно побачив її обличчя — воно світилося. Світилося дійсно місячним сяйвом, рівним, сріблястим і спокійним. Відчув усе її тіло, що пульсувало під ним, — кожен міліметр, кожну клітину — і це тіло поглинало його, сповнюючи божевільною жагою… Волонтер відсахнувся від дівчини, переляканий незнаними до того силою й гостротою бажання. Боячись збожеволіти, він притиснувся до стіни, та, попри холод, що панував тут, його тіло охопив жар… І тут на обличчя ліг легкий і ласкавий дотик її пальців…

Волонтер заплющив очі…

…Яскраве світло, пронизлива, сумна й весела водночас музика — скрипки, цимбали, труби, бубни; білі пелюстки рясно кружляють між столами, розставленими між вишневих дерев безкрайнього саду; за столом сидить він і поруч вона, уквітчана весільним вінком. А навколо музика, співи, церковні святкові дзвони та заздоровні келихи… «Як ми кохалися, то дуби хиталися…»

…Він першим вийшов на поріг хати. Біля призьби лежав іржавий серп. Волонтер байдуже відкинув його носком чобота й сів на поріг, тримаючи автомат. Дівчина вийшла й сіла поруч, поклавши долоні на його передпліччя. Світанок повертав на місце звичну галявину, похилені жердини паркану та дерева навпроти. Волонтер сидів на порозі будинку й дивився на ліс. Подумки він ще залишався там, у тій такій виразній миті абсолютного щастя, у якій грала музика й вони сиділи поруч за весільним столом…

Усе зникло, коли він побачив, як на галявину спокійно виходить капітан Горан…

Капітан йшов тяжкими повільними кроками. Правою рукою він тримав автомат, утомлено сперши його на плече, ліва висіла уздовж тіла, і по рукаву розповзлася темно-багряна пляма.

Волонтер, не рухаючись, дивився на нього. Відчув, як його руку стиснули тремтячі пальці дівчини.

Капітан став навпроти волонтера й дівчини, його погляд випромінював божевілля і втому.

— Тут тільки ви двоє? — запитав він.

— Так.

Горан кивнув, помовчав, потім перевів погляд на дівчину:

— Хто вона?

Волонтер мовчав.

— Хто вона? — повторив капітан.

— Моя наречена…

— І як звуть?

— Не знаю…

— Давно її знаєш?

— Давно… Майже добу.

Капітан кивнув… Він взагалі не був схожий на людину, яку можливо чимось здивувати, цей капітан Горан.

Він озирнувся до лісу й майнув рукою. На галявину вийшли ще троє. Точніше, вийшли двоє — третього вони тягнули, ухопивши попід руки… Зовсім як двоє приятелів тягнуть хмільного товариша після добрячої пиятики… Четник — волонтер ледь пам’ятав його — і сержант Вук. А тягнули вони Стретича, знавця балканського фолку, а нині просто тяжкопораненого бійця, напевне, уже неіснуючого ударного батальйону можливо, вже неіснуючої Сербської Країни…

Стретич ледь переступав ногами, його голова мотлялась по плечах…

Дівчина підхопилася і зникла в хаті. Капітан Горан сковзнув за нею поглядом, і у волонтера майнуло недобре передчуття…

Стретича поклали на ліжко. Лівий край його кітеля був просякнутий чорною кров’ю. Сержант Вук витягнув з кишені бинтпакет і глянув на дівчину, яка сиділа, забившись у кут і з-під лоба перелякано дивилася на прибульців. Волонтер стяв поруч, поклавши руку їй на плече.

— Перев’язки робити можеш? — крізь зуби процідив сержант.

Дівчина кивнула головою.

— Тоді давай, — сержант кинув їй бинт і повів головою в бік Стретича.

Дівчина підхопила бинт пакет, підвелася й підійшла до пораненого.

У світлиці панувала похмура мовчанка. Четники втомлено посідали, майже попадали на лаву. Зголодніло відкривали ножами, на яких ще чорніли плями присохлої ворожої крові, банки тушонки, жадібними ковтками хапали прозору воду. Дівчина, перев’язуючи пораненого, час від часу кидала на них переляканим оком, хіба що присутність волонтера трохи заспокоювала її. Непритомний Стретич тяжко дихав, під ребрами в нього пузирився кров’ю широкий шрам, кров виступала з кожним подихом і на його губах.