Дмитро Білий - Волонтер

— Так, — стиха промовив волонтер, — така вже в нас нафака…

Чомусь на його душі стало легше — чи то від ракії, чи то від нафаки.

— Але чи вартий фольклор вашої можливої загибелі? — запитав волонтер.

Стретич на хвилину замислився, підбираючи слова:

— Розумієте, фольклор — це не текст. Фольклор — це жива реальність… Просто дещо інша… Власне, ми всі його захищаємо в цих безнадійних умовах… А потім він захистить нас… І тоді наші мерці, вовкулаки й упирі встануть зі своїх могил і помстяться за нас…

Волонтер мовчки дивився в напівбожевільні очі Стретича… І чомусь йому вірив… У голові крутились слова Висоцького — «Наши мертвые нас не оставят в беде»…

І тут автобус…

…Автобус зупинився, і розмова перервалась. Волонтер визирнув у вікно і здригнувся — уздовж дороги в протилежному напрямі повільно чвалали сірі похмурі люди із блідими обличчями. Старі, молоді, діти… Сірі, майже прозорі постаті й повільні, неприродні рухи… Вони тягнули тачки, доверху завантажені якимось шматтям, гнали змучених коней, впряжених у мажі, завалені домашніми речами. Переважна більшість їх була в цивільному, але поміж них відсторонено брели й солдати, недбало тягнучи на собі зброю.

Стретич теж визирнув у вікно й відкинувся на спинку сидіння, на якому ще висіли почорнілі клапті дерматину.

— Це ще не мерці, бра! — тяжко промовив він. — Це біженці… і ще дезертири…

Капітан Горан, розстібнувши кобуру, легко вискочив у розчинені двері автобуса (вони й не закривались зі самого початку подорожі). Сержант Вук, перекинувши зручніше «Калашникова», вистрибнув за ним.

Капітан підскочив до найближчого озброєного солдата, що повільно плентався за біженцями, і спіймав його за комір. Той відбив руку і схопився за гвинтівку… Солдати в автобусі (ті, хто не спав, і хто вже встиг прокинутись) кинулись вилазити з «Ікарусу».

Між капітаном і дезертиром спалахнула суперечка і швидко набирала оберти. До дезертира почали підтягуватись інші озброєні. Волонтер, спостерігаючи, висунувся з вікна, навіть не помітивши, як пересмикнули його пальці затвор автомата. На брудну підлогу автобуса з магазину АК вискочив набій та весело застрибав по цинках. Волонтерові здавалось, що він спостерігає якийсь проймаючий епізод з югославського «партизанського» фільму часів свого дитинства (можливо через ці фільми він і потрапив сюди?).

Волонтер зміг тільки вловити уривки розмови — переважно слів, які викрикував дезертир капітану Горану: «Босняки!.. Бихач!.. Усташі!.. Кралевиця!.. Зрада!.. Милошевич!..»… Потім запала мовчанка… Капітан Горан, опустивши голову і зчепивши зуби, із ненавистю дивився на дезертира, його пальці стискували застібку на кобурі. Запала тиша, готова в будь-яку мить вибухнути пострілами… Але капітан плюнув під ноги дезертирові і скочив назад у автобус, розштовхуючи солдат свого взводу, що скупчились навколо…

За хвилину «Ікарус», натужно загурчавши двигуном, рушив з місця і продовжив свій шлях. Волонтер не відриваючи погляд дивився на дезертира, що, опершись на гвинтівку, мовчки проводжав від’їжджаючий автобус. Помітивши це, дезертир скривився, тицьнув пальцем у нього й повільно провів по своїй горлянці великим пальцем… За декілька секунд він зник за поворотом…

— Усе, це кінець… — тихо промовив десь за півгодини мовчанки Стретич. — Вони починають генеральний наступ. Хорвати з Кралевиці, босняки з Бихача… Слободан Милошевич [10] Слободан Милошевич (1941–2006). В 1990–1997 рр. — президент Республіки Сербія, у 1997–2000 рр. — президент Союзної Республіки Югославії. не надасть нам допомоги… Навколо повсюди ліси, напхані боснійськими та хорватськими диверсантами… Усі вже знають, що…

Але він не встиг завершити свою думку…

Земля під автобусом здригнулася. Грім? Так, це був грім, і грім не переривався, він напливав, від нього тремтіла земля, хоча жодна хмара не чорніла в ранковому небі, і небо не рвали блискавки…

Капітан Горан, який уже почав куняти, підхопився з місця, ледь не впершись коротко стриженою головою у стелю, підняв руку і щось загорлав… Але що саме — неможливо було розчути…

І в ту ж мить ветеран «Ікарус» потрапив під блискавичний рух голки гігантського оверлока, який із незбагненною швидкістю почав наскрізь прошивати його червоними нитками…