Дмитро Білий - Волонтер

…Слух — справа ненадійна… Ти можеш побачити, як з твого друга вилітають мізки й тільки за секунду почути звук пострілу… Але й зір справа ненадійна — ми всі бачимо світло від зірок, які припинили своє існування кілька мільйонів років тому… І що залишається? Без сумніву, волонтер зміг би відповісти на це питання. Але за інших обставин… Він навіть не став розмірковувати про мінливу долю старих АК — 47 та їх колишніх володарів, коли важка кольба його «Калашнікова» розлетілася на друзки від кулі. Так, як і не став міркувати над питанням — краще вмерти з недопитою пляшкою в руках, чи, мирно сплячи із недопалком самокрутки драпу в пальцях?

Він просто стрибнув у вікно «Ікарусу», сподіваючись, що оверлок вишиває червоними нитками все ж з іншого боку.

Потім він (як колись лазив до доброї мамки під бік) поліз під колеса автобуса, утискуючи розщеплений приклад автомата у плече… Волонтера врятував капітан Горан — важка капітанова рука висмикнула його з-під колеса автобуса й відкинула подалі на всіяне щебенем узбіччя траси…

— Б…ть! Уроди! Ма…ь ва…у Й…6! Геть від автобуса! — горлав капітан, висмикуючи з-за борта і з-під коліс «Ікаруса» ошалілих бійців і кидаючи їх за дорогу.

Утім, роботи у нього було небагато — більша частина солдат 1-го взводу Ударного батальйону так і не встигла вибратися з «Ікаруса». Так вони й зависли — по двоє, по троє в кожному вікні — зелені, мережовані червоними нитками невидимого оверлока, незграбні й нерухомі силуети. А ще з десяток уже скрючились, так і не прокинувшись, на підлозі автобуса… Лише четники, декілька колишніх дезертирів та ще з півтора десятка новобранців звично повистрибували з вікон та дверей та бігли до найближчих дерев, час від часу пускаючи навмання назад черги з автоматів.

…І в цю мить на волонтера, який уже відкотився під дерево і стиснув незграбно свій автомат (а чи може він стріляти без приклада?), навалився Звук. І чого тільки не було в ньому — гуркотання далекого грому, від якого продовжувала дрижати земля, тріск петард… Так, саме так тріщали саморобні петарди, які продавали цигани, що жили на околицях селища, де колись він жив. У ті щасливі дитячі часи, коли ще не був солдатом…

Нарешті, смикаючи затвором, наважився глянути на дорогу…

«Ікарус» продовжував незворушно й героїчно стояти на місці, хоч з нього іще летіли прошиті кулями клоччя корпусу, тіл та залишків дерматину із сидінь…

До волонтера, шкутильгаючи на одну ногу, добіг козак Петро і впав на коліно, ладнаючи свій машингвер.

— Зараз ми їм, козлам, б…ь, покажемо… — хрипів він, намагаючись упхати кулеметну стрічку із набоями зовсім іншого калібру під відкидну скобу магазину.

Волонтер бачив «Ікарус» і бачив скельця пенсне Стретича на скривавленому асфальті. А ось і борода самого Стретича, ось його вирячені очі і кволі руки, що безпорадно намагаються ухопити повітря. Волонтер, закинувши автомат за спину, біжить до «Ікаруса», стрибає над фонтанчиками, які вибиває під ногами голка незримого оверлока, хапає Стретича за руки й висмикує, немов корок із пляшки, з вікна автобуса… Вони разом падають на асфальт і, час від часу падаючи на карачки, біжать-повзуть-шкутильгають до дерев, де вже намагаються стріляти невідомо в кого й куди залишки їх взводу…

А позаду «Ікарус» припиняє свій, без сумніву, гідний і героїчний життєвий шлях… Волонтер чує пронизливий свист, потім хлопок… Дуже сильний і гучний хлопок, немов би самого його бахнули двома долонями по вухах… Він втикається обличчям у вологу землю, потім продирає очі, очманіло крутить головою…

Автобуса на дорозі вже немає. Замість нього на трасі димиться воронка та чорніють плями й невеличкі шматки, про походження яких у волонтера немає жодного бажання здогадуватись. Повз солдата прокочується колесо і мирно лягає під дерево…

За інших обставин, волонтер напевно би прочитав чутливу промову на згадку про славетний «Ікарус» та його бойовий шлях, але то за інших…

Зараз же він чує лише несамовите горлання капітана Горана:

— Міномети, б…ь! У ліс!…

Власне, волонтер нічого немає проти такого наказу. Він підхоплює автомат (а чи зможе, зрештою, цей автомат без кольби колись стріляти?), смикає за плече Стретича (пропаде дідуган без пенсне) й біжить у рятівну гущину дерев, між якими майорять постаті колишніх пасажирів неіснуючого вже «Ікаруса»… А за втікачами квітнуть розриви мінометних залпів, немов би невидима рука посилає їм навздогін свої смертельні подарунки. Почувши свист, волонтер падає, потім під сухі вибухи розривів підхоплюється біжить далі-далі-далі в гущавину лісу… «Раз, два, три…» — рахує вибухи… Тільки ось четвертий залишається поза вербальним усвідомленням, натомість підхоплює волонтера вибуховою хвилею й несе в невідому далечінь… Утім, волонтерові вже все однаково… Світ навколо зникає, свідомість відключається, і лише його тлінне тіло, підкинуте вгору вибухом, вдаряється об покручений чорний стовбур сухого дерева і стрімко котиться вниз по крутому схилу глибокого яру…