Дмитро Білий - Волонтер

— А хто там на ріллі оре? — привітно запитала білявка.

— Це брати мої, — відповіла дівчина, — я їм обід носила. Вони вирішили цю царину підняти.

— А самі ви звідки? — запитала чорнява.

— Та з Млинівки, звідки ще? — здивувалася русявка. — Народу в селі прибавилося, ось і взялися за степ.

— А… Ну добре, — посміхнулася білява. — А брати твої неодружені?

— Та ні, дівчат у нас у селі небагато, багатьох обри в позаминулому році в полон побрали.

— Та нічого, ти ж он яка гарненька! — білявка потягнула руку до довгої коси русявки.

Та злегка відсахнулася і з-під лоба подивилася на дівчат:

— Мені вже йти додому треба.

— Та йди вже, йди, скоро зустрінемося, — посміхнулася чорнява, але її очі хижо зблиснули.

Русявка побігла, не озираючись, хоча їй здавалося, що загадкові дівчата проводжають її поглядами. І від цього дивне й нехороше відчуття не залишало її, аж поки вона не дійшла до млина й не побігла вздовж берега річки до села.

Дівчата ж перезирнулися, посміхнулися і знову пішли до ріллі. Брати побачили їх і припинили роботу, задивляючись. Білявка посміхнулася і зняла з голови стрічку — її волосся хвилями розсипалося по плечах. Чорнява привітно помахала їм рукою…

Брати повільно, мов зачаровані, пішли їм назустріч…

…Воєвода повертався в своє помістя колись широким битим шляхом, що зараз ледь виднівся, укритий реп’яхами та густою травою. Удома він не був вже багато років, перебуваючи на службі у далекій Панонії. І ось зараз вирішив повернутися й закінчити свої дні в маєтку, яким з давніх-давен володіли його предки. Він їхав на коні, пильно вглядаючись у добре знайомі йому місця. Шлях вився над річкою, минав млин, далі заглиблювався в ліс. Позаду воєводи торохкотів критий візок. Біля візниці сиділа донька воєводи — молода темноволоса красуня. Вона із великим зацікавленням розглядала місцевість, що належала її батькові. Позаду візка неспішно їхали латники із довгими списами в руках. Раптом воєвода зупинив свого коня. Під великим дубом на галявині, куди вони виїхали сиділа молода жінка. Її яскраво-русяве довге волосся було сплутане, колись розкішний одяг був подертий, брудний і ледь прикривав тремтяче тіло.

Жінка мовчки дивилася на воєводу.

— Хто ти? — суворо запитав воєвода.

— Я шляхтянка. Звуть мене Ядвіга. Мене викрали розбійники й хотіли продати раданитам, але я втекла… Не залишай мене, лицарю…

Жінка говорила, її губи тремтіли. Але очі дивилися спокійно, і воєвода потопав у них. Він зіскочив зі свого коня, підійшов до жінки й зачаровано простягнув їй руку:

— Поїхали зі мною, шляхтянко. У мій маєток.

— Дякую, благородний пане!

Жінка підвелася, і воєвода підвів її до візка, допоміг їй вмоститися поруч із своєю донькою. Шляхтянка посміхнулася дівчині. І від цієї посмішки донька воєводи здригнулася…

Сонце повільно спускалося до обрію. Отець Бергус вже сидів на коні, нервово поправляючи тяжку сумку, надійно приторочену до сідла. У ній щось дзвеніло. Доктор Калігуса стояв поруч і, посміхаючись, дивився на священника:

— Цього вам вистачить, панотче, надовго… Але ви все одно повернетесь… — тихо промовив він.

— А може й не повернусь… — у голосі Бергуса виразно почувся сумнів.

Доктор Калігуса засміявся:

— Панові воєводі потрібні майстри, а селянам млин… І капличка, щоб чути Слово Істини… А Ритуалу… Ритуалу — його завершення… Так що повернетесь… Вдалої дороги, панотче!

Отець Бергус нічого не відповів і легко торкнув повіддя свого коня, котрий слухняно потюпав по шляху…

Під вечір біля млина зупинився віз, закладений лантухами, повними жита. Возом правив похмурий сивовусий селянин у солом’яному брилі. На лантухах сиділа молоденька дівчина й безжурно дивилася в синє загусле небо. Примусила зупинитися селянина та обставина, що жорна млина риплячи, повільно крутилися. Він здивовано зліз із воза й пішов до тину, замислено мнучи в руках довгий канчук. Біля тину стояв високий чоловік. Його чорний каптан і обличчя були вкриті білим пилом борошна.

— Куди їдете, добрий чоловіче? — глухим голосом запитав чоловік.

Селянин довго дивився на нього, потім відповів:

— Та в Новомлинівку їду, з онучкою, до їхнього млина… Я вже й не думав, що наш млин колись закрутиться… З того часу, як млинар наш кудись роки два тому зник…

Чоловік у чорно-білому каптані засміявся:

— Я відтепер тут млином керую. Так що нема чого вам до Новомлинівки по корчах пертися…